Кожен християнин свідомо чи несвідомо
торує шлях іудеям до всесвітнього панування...

    В роздумах про чужинську релігію під назвою християнство, кожна сумлінна людина дійде висновку, що розповсюдження цієї релігії сталося внаслідок її неозначеності, що досі сприяє її неусвідомленому сприйняттю. Тому потрібно означувати християнство як жидівську релігію, щоби люди почали усвідомлювати, якому богу вони моляться – чиє царство утверджують на землі? Кожен християнин свідомо чи несвідомо прокладає дорогу жидам до всесвітнього панування за настановами юдейської біблії. Тож почнемо нарешті усвідомлювати істинне призначення християнства і замислюватись – потрібно це нам чи ні?
    Для з'ясування свого істинного віросповідання та самовизначення своєї причетності до християнства – звірте свої погляди з християнськими канонами, – дайте відповідь на три запитання (собі особисто):
1) Визнаєте себе рабом (рабою) жидівського бога?
2) Визнаєте верховенство жидів (іудеїв) над собою?
3) Визнаєте право жидів (іудеїв) володіти землею, на якій ви живете і на якій будуть жити ваші діти й онуки?
    Якщо ви не дасте схвальну відповідь хоч на одне запитання – ви не християн (не християнка). І чим швидше ви це усвідомите й відійдете від християнства, тим вагоміше буде ваш особистий внесок до покращання власного добробуту і незалежності Батьківщини (див. "Визволення").
    Ця стаття інформує рабів жидівського бога про вготовану їм долю, яку накидає жидівський іудаїзм за допомогою жидівського християнства усім народам, що сповідують релігію І.Христа. Адже християнська релігія несамостійна і завжди перебувала під п'ятою іудаїзму. Завдання християнства полягало у тому, щоби протягти по світу іудейський віз, на якому сиділа хизуючись, мов панна, куца історія жидівського племені та самовдоволено слухала хвалебні пісні поборників церкви І.Христа, примушуючи віруючих рабів шанобливо вклонятися їй і визнавати її як священну, єдино правильну й істину, пошановану понад усе – навіть понад власне буття на цьому світі.
    Той іудейський віз рухався не сам по собі, ним керував меткий погонич, що накинув ярмо на шиї рабів і пильно стежив, щоби вони тягли воза як слід, та щоби всі народи довкола сприймали свою рабську долю як радість невимовну, прославляючи жидівського бога всіма мовами та язиками.
    Куди ж прямує той віз? Куди завертає? На що сподіватись, коли той віз дістанеться кінцевої мети? – про це і йтиметься у цьому викладі.

П Е Р Е Д М О В А

    Для вірного та об'єктивного розуміння призначення будь-якої релігії, треба з'ясувати підгрунтя її виникнення. Тобто на якій царині і яка первинна суспільна формація започаткувала ті чи інші релігійні засади будь-якої віри. Мабуть, не потребує пояснень той факт, що релігія осілого народу докорінно відрізняється від релігії кочових племен, адже останні за родом своєї діяльності мають ознаки войовничості та загарбництва, зокрема, захоплення чужих земель, на яких живуть землероби.
    Виправдовуючи свої загарбницькі напади, кочовики винайшли собі войовничу релігію, яка приховувала їх хижу вдачу за оманливими поясненнями. В той же час, землероби (осілі народи) сповідували миротворчу релігію, адже натоді (тисячоліттями до н.д.) землі для землеробства вистачало всім, тільки бракувало працелюбства та чемного ставлення до землі й природи, як джерела доброту землеробів та врешті й всього людства.
    З'ясувавши різницю між світоглядом кочовиків і осілих народів, з'ясовується і наріжний камінь відповідної релігії – власне підгрунтя, на якому релігія зросла і викохалась. Зауважимо, що взявши до рук будь-яку книгу чи статтю, як сучасну так і стародавню, треба насамперед з'ясувати національність та віросповідання автора (чи авторів) тексту. Адже кожна людина умисно чи неумисно викладає факти під кутом власних поглядів та уподобань, які залежать від ступеня патріотизму та релігії. Чимдалі в минуле сягає датування оповіді, тим більш вагомий зазначений вплив на все оповідане. Бездоганних істориків, літописців, митців взагалі немає і ніколи не було. З огляду на це потрібно розуміти, що історія України-Русі, яку писали християни-літописці, не цілком достовірна. У літописних викладах історичних подій істинно лише те, що не суперечило концепції жидівської релігії; іншими словами, в християнських літописах присутня брехня.
    Не зайве нагадати, що перебріхування історичних фактів Антії-Русі-України не закінчилося по добі літописців-церковників – воно продовжується досі, бо сучасні історики, громадські діячі, члени-кореспонденти Академії Наук є ті ж таки християни, тобто раби жидівського бога, що продовжують справу літописців-цековників, затятих фальсифікаторів нашої історії. Сучасні науковці, письменники, громадські діячі не поспішають на слові, що суперечить пануючій ідеології, щоби не позбутись роботи, звання і засобів до існування за спробу висвітити історичне минуле українського народу без намулу чужинської ідеології, що поневолює сучасну Україну та примушує зубожіти в рам'ях християнсько-сіоністського світобачення, де доля українського народу взагалі не береться до уваги. У таким спосіб забезпечують свій добробут та упоряджають безтурботне життя новітні запроданці, що похопились жнивувати на християнській ниві.
    Залишимо літописні байки на совісті візантійський прихвоснів – християнських літописців. Але навіщо переповідати літописні вигадки у сучасних публіцистичних виданнях? Нехай їх досліджують фахівці при захисті своїх наукових дисертацій, які ніколи не читали й не будуть читати прості люди, – і не тому, що вони не здатні усвідомити наукові праці, а через те, що люди добре розуміють – кожен заробляє на життя як може. Тож для широкого кола читачів варто виносити лише гідні уваги достовірні свідчення нашої найстародавнішої в світі української історії. Щоби наші нащадки не засмічували собі голови сумнівними оповідками, що принижують честь і гідність людини у власній незалежній державі на святій землі своїх праотців, чиї імена не тільки не відроджуються за часи Незалежності, але навіть немає мови за їх відродження.
    Пояснення такого "традиційного" ставлення українських вчених до історії своєї Батьківщини напрочуд просте. Справа в тому, що "традиційними" поглядами на історію Антії-Русі-України вважаються ті, що були затверджені в Москві. Відтак сучасним науковцям не до вподоби зрікатися власних слів, що нещодавно паплюжили українську історії на догоду Росії, яка замовчувала архаїчну древність України-Русі, щоби зрівняти її з маломірною історією Московії. Тому й маємо суцільний морок у свідомості співвітчизників замість належного знання свого історичного минулого.
    Проте мало-помалу ми починаємо усвідомлювати своє минуле. Однією з сторінок нашої минувшини є стародавня Троя. Це місто було засновано вихідцями з Антії-Русі-України на честь бога Трояна: "Переселення очолив старотець Ман, ведійний "Муж, Чоловік" – відповідність якого виявлена в похованні ІІІ тисяч. до н.д., Висока Могила, під Староселлям (межиріччя Інгульця й Дніпра). Онуком Мана був Атис ('Отець'), а сином останнього – Лід" (НЦ с.267). На думку сучасних етнологів, Лід, отож і його прадід Ман, походили з пелазгів – переселенців з-понад Росі, сучасної Черкащини. "Є припущення, що Лід – один із засновників Етрунії.., з якої постали держави Греція й Рим" (СП с.24). Відносно праотця Мана, якого заступив іудейський Ной, маємо свідчення в "Історії світової культури": "Правового закріплення ідеологія брахманізму (священнослужителів древньо-української релігії) набула в VІ ст. до н.е. в "Законах Ману" – першому політико-правовому кодексі індійської культурної єдності... Ман, за ведичною міфологією, був прабатьком усіх людей, лише він один вижив після потопу на землі. Від призначеної йому богами дружини Іди й походить рід людський" (ІСК с.138). "Закони Мана" були й правовим закріпленням варнової системи брахманістської Індії. "Так, у гімнах "Рігведи" варна брахманів асоціюється з білим кольором як символ моральної чистоти і доброчинності, варна кшатріїв (царів) – із червоним кольором сили, енергії та рішучості, варна вайшіїв (ремісників, торговців) – із жовтим кольором суміші перших і других якостей, варна шудр (найнижча) – із чорним кольором як символом пороку й темноти" (ІСК с.132). До сьогодні в Індії збережена одна з найсвященних книг – "Манусмріті", – дослівно "Закони Мана" (СН с.259).
    Щодо "землі обітованої" – Палестини, де наші пращури пелазги (дослівно "лелеки") розбудували Трою, нагадаємо, що "В Палестині за 5 століть до нашестя племені Мойсея пелазги збудували велике місто Русасалем – "Русів постій" (за Дж. Вільсоном), за іншими джерелами (О. Партицький) це місто звалось Руса-Лель – на честь "русинського" бога Леля, а з часом назву міста було перекручено на Єрусалим (СП с.42). Так з розповіді про те, що в Сірії є-Руса-Лель, виник "Є-Руса-Лим". Інші міста русичів на чужині: Треба, Мана, Кума, Курінь, Порусія, Коса, Лука, Оратанія, Оріана, Русалія, Милан, тощо.

Гомерівська легенда про Троянського Коня

    Напевне, кожен чув про Троянську війну, де 100-тисячне військо греків вподовж 10-ти років було неспроможне подолати опір одного стародавнього міста, що звалось Троя (воно ж Іліон). Натомість греки вдалися до хитрощів: подарували троянцям змайстрованого дерев'яного коня, в котрому сховався загін воїнів на чолі з Одіссеєм. Щиросердні троянці втягли віроломний дарунок у своє місто, а вночі грецький загін виліз із черева оманливого коня, відчинив ворота міста і разом з нахлинувшою лавою грецькою війська розтрощили Трою ущент.

    Так розповідає легенда, викладена омиром – тобто поетом стародавнього світу, пелазгом-троянцем Гомером у славнозвісній поемі "Іліада". Варто внести пояснення щодо терміну "пелазг", бо це має пряме відношення до історії Антії-Русі-України.

    "Маються вагомі підстави починати античну історію Європи не з описаної Гомером Троянської війни кінця ІІ тисячоліття до н.д., а на тисячоліття раніше – з Огігосова потопу; бо цілком виправдане заглиблення вищезазначеної історії до середини ІІІ тисячоліття до н.д. – на часи патріарха Пелазга... Судячи з досконало вивченої генеалогії протогрецьких, догрецьких та давньогрецьких імен і племен, Борисфенос уперше з'являється в оточенні патріарха-гіперборейця Пелазга. З погляду генеалогії пелазгійських імен, Борисфенос був кам'яним вартовим життєвих сил. Родовід Борисфеноса йде опліч з не менш міфологічним Ахелоосом – людиною-биком, праобразом і пращуром троянського героя Ахілла. Так вони й сусідили в античній географії: Борисфен – пониззя Дніпра, та Ахіллів Біг – сучасна Тендрівська коса близь устя Дністра. А далі, по маршруту мореплавства до о. Делос і Трої, міститься унікальний острів Левка(да) – сучасний о.Зміїний... Вважалось, що саме на цьому острові перебувають душі відомих героїв Троянської війни: Ахілла, Патрокла, Елени... Крім того, пелазгійсько-гіперборейський Борисфенос сусідить з легендарним своїм співвітчизником царем Огігосом – за правління якого відбувся вже згаданий Огігосів потоп у ХХІІст. до н.д... Пелазгія тотожня Гіпербореї, бо крім гіперборейця Пелазга їх об'єднує Борисфенос – Борисфен – Берестень. Відтак, витоки європейської античної історії відшукуються не в Балканській Елладі чи малоазіатській Трої, а в східноєвропейському Подніпров'ї...
    Вже більше двох тисячоліть європейці вважають, що їх історія розпочалася з Греції – точніше, з облоги й взяття наприкінці ІІ тис. до н.д. малоазіатської Трої. Межи тим самі греки (за свідченням Геродота) не забували, що їх цивілізація піднялася з уламків декотрої Пелазгії, заснованої напівміфічним гіперборейцем Пелазгом. Також вважається, що європейська мудрість має витоки знов таки з Греції, хоча в дійсності греки навіть не знали походження свого Зевса, Аполлона та інших богів, покладаючись на перекази пелазга-троянця Гомера, котрого вони бажали визнавати за грека, однак ні місця його народження, ні роки життя назвати не могли" (НЦ с.259).

    Щодо поем Гомера, творця безсмертної "Іліади" та "Одіссеї" у VІІІст. до н.д., "особливо бентежили вчених суперечності, які не можна пояснити, а саме: за життя Гомера цивілізація Греції перебувала на досить низькому рівні, а у поемах відображається побут і культура значно вищі. Відтак можна припустити, що описи поета – лише плід його уяви, або ж визнати, що розвиток стародавнього суспільства пішов назад і розквіт якоїсь таємничої цивілізації змінився занепадом – таким різким і глибоким, що від її колишніх досягнень не залишилось і сліду. Повірити в це було важко, і все-таки знайшлась людина, віра якої повстала проти наукової поміркованості. Звали цього ентузіаста Генріх Шліман" (ФА). Місце знаходження Трої по опису Гомера установив німецький археолог Г.Шліман у 1871р. – пагорб Гіссарлик в Анатолії, п-з узбережжя Малої Азії (САМ).

    Варто зауважити, що Троянська війна, напевне, відбувалась не в такий спосіб, як описав Гомер, а Троянський Кінь – це алегорія, яка має цілком грунтовне пояснення. Той гомерівський змайстрований кінь, якого троянці взяли у свої місто – завбачте, з власної волі – ні що інше, як нова релігії, новий світогляд, нове літочислення, де головує вже Сонце-бог, якого греки вряди-годи ототожнюють з Аполлоном. А що Сонце-бог (Дажбог) і той таки Аполлон примандрував у Середземномор'я з України, пояснюють самі греки, кажучи, що Він час від часу подається до себе на батьківщину, де "росте жито і літають білі мухи". Навіть славнозвісний оракул храму Аполлона в Дельфах, жерцем якого був Плутарх, викладав пророцтва дев'ять місяців на рік, бо Аполлон відправлявся на три місяці додому на північ (на Україну).

    Та повернемось до Троянської війни, датованої приблизно 1260-1250рр. до н.д., яка через 500 років оспівана Гомером і за переказами тривала 10 років, – саме стільки, за переконанням Гомера, потрібно було часу троянцями для переосмислення своїх релігійних поглядів. На користь цього твердження звернімося до фактів: греки мали величезну армію, що налічувала 100 тисяч воїнів і 1186 кораблів. Цілком зрозуміло, що облога Трої не була безперервною хоча б тому, що воїнам потрібно харчуватись, а стотисячний гурт чоловіків винищив би усю живу птицю, худобу і звірину довкола міста за кілька тижнів! Натомість харчуючись лише круп'яними стравами, воїни швидко знесиляться до неспромоги тримати в руках тодішню важку зброю. Та й троянці у замкненому місті вимерли б задовго до необачно взятого до себе "Троянського коня" – подарунку греків. Відтак, на думку автора, йдеться не про суто військові дії, хоча нетривалі напади на місто відбувались поза сумнівом. У протистоянні троянців і греків йдеться про протистояння релігій, що панували по обіч Дарданелл. У такому вигляді "десятирічна війна" цілком ймовірна і зрозуміла, як цілком ймовірна і зрозуміла та руйнівна сила навої грецької релігії богів-олімпійців, що просочилась у Трою в подобі "Троянського коня" і призвела до занепаду.

    Власне троянці усвідомили себе наодинці в чужому релігійному оточені і почали залишати місто. Як і амазонки, захисниці Трої, вони почали розселятись по Середземномор'ю та повертатись назад на Україну, звідки прийшли і де рідна релігія не зазнала тлінного грецького впливу. З поверненням на батьківщину троянці звели місто Гелон на Ворсколі – грандіозне укріплення площею 40 км², з будинками і храмами; периметр валів міста-фортеці сягав 30 км (городище край сучасного м. Більськ на Полтавщині). Завважте, площа древньо-українського міста три тисячоліття тому сягає площі сучасного міста-держави – Ватикан. "Величезне Більське городище на Ворсклі, розміри якого майже повністю збігаються з описом Геродота" (ІУ с.37). "Таким чином, з'ясовується міфо-історичний зв'язок між гомерівським Іліоном і Гелоном (Голунью за "Велесовою книгою"). Якщо з'ясується наявність у Трої трьох етносів (атичного, крітського та етруського), це означатиме, що в Троаду прийшли з півночі (з України) три племені, започаткувавши три філії в Атику (Аркадію), Кріт та Етрунію. Зворотне припущення неможливе" (НЦ с.291).

    Варто зауважити, що піднесення й занепад стародавніх держав, а також міграційні процеси, зумовлювались не лише демографічними чинниками, як то перенаселення-ми того чи іншого регіону, але й геокосмічними катастрофами 1700-1250 років. Занепад цивілізації на о. Кріт був спричинений страшними землетрусами, які, до речі, зруйнували й Трою (за визначенням Г. Шлімана).

    Що ж до нової релігії марнославних грецьких богів-олімпійців, за переказами тих таки греків, вона постала завдяки Зевсу, який, завважте, виріс і змужнів на острові Кріт, а потім у підступний спосіб узурпував владу, скинувши свого батька-бога з престолу, і привласнив чужі надбання, на яких розкошував у марнославстві, як притаманне варвару. Іншими словами, грецька релігія постала на паплюженні попередньої більш гуманної, життєдайної і миротворчої релігії Велетнів – Титанів, тобто Атлантів-Антів, серед яких, до речі, відомий всьому людству Прометей та Атлант (чи Атлас – звідки назва гірського масиву в Африці), який утримував небо, тобто надавав доступ давньоукраїнській релігії в Середземномор'я та Африку. Доречно нагадати, що "імена грецьких богів всього лиш перемовлені на грецький лад, як наприклад: Зевс-Дзеус-Дій. Ім'я його дружини – Гера, виводиться з індоєвропейського "Года", а уславлений нею Геракл здійснює 12 подвигів, як і належно вести себе з 12-місячний "Годом". Інша Зевсова дружина Латона-Лато-Лада. Ахил – він же Ахелоос, людина-бик, (Ахелоосів Біг – сучасна Тендрівська коса). Артеміда – Арти-м(атір)-Іду, ця богиня жертвопринесень Іда неодноразово згадується в індо-орійській Рігведі. Крім цього поріднені між собою Пелазг, Артеміда, Аполлон та їх матір Лато часто-густо звуться в давньогрецьких міфах Гіперборейцями" (НЦ с.260-4). Виявлені також специфічні відповідності образам: грецької Деметри – орійській Адіті, матері Інтри і його братів, серед яких – Дакша, Митра і Варуна, Манус і Яма... (там же с.252).

    Про давне походження нашого роду відали й за часів козаччини, про що свідчать вислови з "Історії русів": "Греки і Генуезці, які вважались мешканцями над Чорним і Азовським морем, були не чимсь іншим, як купцями, які оселились за згодою Слов'ян на їхніх приморських землях заради обопільної торгівельної вигоди... Історики суміжних зі Слов'янами народів: Птоломей, Геродот, Страбон, Діодор та інші – приписували Слов'янам давність сиву, за 1610 років до Різдва Христового відому, мовляв… переселили колонії свої за ріку Дунай, до моря Адріатичного в Іллірію і від гір Карпатських до ріки Одра: а на західних берегах Балтійського моря оселили всю Померанію, їхнім наріччям так пойменовану" (ІР с37).

    Нагадаємо, що за часів Гомера розпочалась грецька колонізація Надчорномор'я, про що оповідається в українській біблії – "Велесовій книзі": "Коли наші пращури Сурож (сучасний Судак) творити починали, греки приходили купцями до наших торжищ, прибутки шукали, і землю нашу розглядаючи... І ось одного разу побачили воїнів їхніх при мечах, озброєних. І скоро нашу землю прибрали до рук своїх" (ВК д.8/3). Це також зазначено у цілком сучасній "Історії України": "Грецькі міста і селища в Надчорномор'ї виникли під час Великої грецької колонізації в VІІІ-VІІ ст. до н.д., коли еллінські колонії засновувались навколо всього Середземного моря... Колонізація відбувалась в кілька етапів: вибір місця, набір колоністів, призначення керівника, переселення, заснування поселення... Експедиції очолював ойкіст (архагет), який призначався державою" (ІУ с.42-43).

    Як бачимо, за часів Гомера все ширше розповсюджувався вплив Греції на Європейську цивілізацію. Отож Гомер, пелазг-троянець за походженням, добре розумів, що без хвалебного слова на користь Греції не варто сподіватись на безсмертя своєї поеми. Тому він винайшов свій власний гомерівський спосіб викладу подій задля увіковічення пам'яті своєї прабатьківщини і її релігійної спадщини. Його епічні пам'ятки і досі слугують джерелом для дослідження стародавньої історії. Зокрема, гомерівські перекази за царя Міноса і тієї таємничої цивілізації, з уламків якої постала грецька релігія і культура. За переказами, саме для царя Міноса – правителя о. Кріт – прославлений майстер Дедал (батько Ікара) збудував Лабіринт, де мешкав Мінотавр напівлюдина-напівбик, якого народила за помстою Посейдона дружина Міноса від жертовного бика. Гомер визнавав царя Міноса реальною історичною особою, правителем Кріту, де налічувалось 90 міст. Цар Мінос вважався могутнім правителем; мав царський палац на острові Кріт у місті Кносс. Геродот каже, що Мінос був також могутнім морським володарем, підкорив багато земель й прославився військовими успіхами, зокрема підкорив Афіни. Донедавна зберігалися назви поселень "Міноя" на Кріті, в Сирії, Сицилії, Пелопоннесі, на о. Делос, з мешканцями якого наші прадіди-українці підтримували тісні стосунки (збереглись грецькі літописи, де розповідається про "дари русів, загорнуті в пшеничну солому", на острів Делос в Егейському морі).

    Крім того, Мінос був видатним політичним діячем, він звів законодавство, що існувало до нього, до певної системи, яку поцінував Аристотель, ретельно вивчаючи державні устрої різних народів. Залишається таємницею передчасний розквіт його держави серед тогочасного зубожілого світу. Незрозуміло, що трапилось з могутньою державою царя Міноса, ім'ям якого названа стародавня культура Кріту – мінойська. В 1900р. англійський археолог А. Еванс під час розкопок на Кріті відкрив величезний палац середини ІІ тис. до н.д.; предмети домашнього вжитку, знаряддя праці, малюнки на вазах, а особливо фресковий живопис парадних залів палацу безумовно перевершувало твори художників усіх інших країн тогочасного Середземномор'я. За висновками вчених, Крітська держава у ХІV-ХV ст. до н.д. пережила надзвичайний розквіт. Порівняльне до Греції, то навіть в період "золотого віку" Афін, тобто через тисячу років греки не знали ні водогону, ні каналізації, ні ванн. До того ж відсутність оборонних укріплень і фортечних мурів свідчила, що крітські міста не боялись нападу ззовні. Зараз достеменно встановлено, що корінні жителі Крітської держави були не греки, а зовсім інший народ. Крітську писемність врешті решт розшифрували в 1953р., і крітська (мінойська) культура – аж ніяк не грецька!

    У ХІІст. до н.д. на зміну ахейським завойовникам (грекам) прийшли варварські дорійські племена (царя Дарія); настав загальний занепад найстародавнішої культури світу. Розвиток всесвітньої цивілізації було зупинено і культуру відкинуто набагато століть назад.

    Підсумовуючи сказане, зазначимо, що релігія Середземномор'я, (як грецька так і римська, адже ці держави постали з загарбання Етрунії, столицю якої – Вію – розгромили лише після 10-річної облоги), зазнала духовного краху на час виникнення християнства, тому й визнала християнство державною релігією. Що ж до України-Русі, то тогочасне Царство Антів не зазнало суттєвих змін у релігії, відтак не зазнало й духовного краху, тому християнство тривалий час було неспроможне просочитися на Русь і заподіяти свою тлінну дію. Але врешті решт ця варварська релігії спромоглась зруйнувати могутність стародавньої України і з варварським завзяттям почала нещадно затоптувати нашу найстародавнішу в світі культуру, історію та релігію. Ця варварська місія християнства продовжується досі, хоча вже не так свавільно, як за минулих часів.

    Спрямовуючи погляд вглиб віків, усвідомимо повчальні висновки з уроків історії і, зокрема, з Троянської війни: що не вдається здійснити чесним шляхом, досягається у підступний спосіб – хитрістю та віроломством. Цей принцип у 1513р. сформулював Макіавеллі: "Мета виправдовує засоби". Мається на увазі, що негідна мета запроваджується негідними засобами. А головною передумовою є галасливе розповсюдження омани, що торує шлях для її сприйняття як непорушної істини. Саме так стверджувались всі антилюдяні ідеї, зокрема фашизм.

    "Про плани Гітлера щодо масового знищення частини людства, зокрема жидів, постійно нагадують комуністична і сіоністична (юдейська) пропаганда, називаючи це масове винищення людей словом "фашизм". Але, чому гітлерівську програму винищення народів можна називати фашизмом, а біблійну програму винищення усіх неюдейських народів не можна? Саме біблійними заповідями і наказами скористалися пізніше християнські завойовники, які кілька століть підряд організовували винищувальні і каральні "походи Христа" (христові походи) на нехристиянські землі. Чому слово "винищити" в праці А.Гітлера "Майн Камф" (Моя боротьба) і в християнській Біблії намагаються читати і розуміти по-різному? Куди зникає звичайна порядність і людяність?.. Біблійні заповіді доводять, що ні Ленін, ні Гітлер нічого нового не вигадували, а взяли за зразок лише деякі біблійні заповіді й настанови і загарбницькі ідеї та плани. Але Біблія містить не лише страшні заповіді, але й факти виконання їх тим "боговибраним" народом, якому ці заповіді писалися і який нині дуже активно виступає проти фашизму та екстремізму в світі. Замовчують "богообрані" (яхвообрані), що всі наведені вище винищувальні заповіді входять у юдейську Тору, яка нині є сучасною Конституцією Ізраїлю, а через багатомільйонні виданні християнської Біблії нахабно поширюються в усьому світі. Усім відомо, який страшний політичний фашизм, але релігійний фашизм однієї нації, освячений і заповіданий богом Яхве, перевершує будь-який "фашизм" ("Сварог"-5, с.23).

    На це зауважує й Л. Силенко ("Мага Віра"), викриваючи фальшовану сутність жи-дівської віри. "Мойсей, пише Силенко, на словах проповідує заповідь "Не вбий!", а сам вбив єгиптянина і суворо запитує в своїх підлеглих, які знищують ні в чому не-винне населення підступно захопленого міста: "Пощо Ви зоставили живими все жіно-цтво?" Тут автор справедливо мовить про сутність Біблії і Мойсея: "Мойсей не був кращий за хана Батия, Адольфа Гітлера чи Йосифа Сталіна... Критикує Силенко і християнську заповідь "не протився злу": Коли ти не противишся злому, значить, ти допомагаєш, аби ширилось зло".

    Християнство надало поштовх потужним силам зла, але, як ми вже знаємо, християнство й творилося зі зла й антилюдяності, тому використовувало відомі на той час історичні приклади, зокрема й фабулу "Троянського Коня".

    З невинним виглядом безхитрісного ягняти єгово-обранці дарують світу християнську релігію, яка згодом руйнує могутні держави зсередини своєю тлінною ідеологією. Можливо, не всі усвідомлюють це, посилаючись на процвітаючі європейські держави, але це процвітання ефемерні – бо панують антигуманні ідеї збагачення, накопичення капіталу єгово-обранцями за рахунок зубожіння велелюдної світової спільноти. Тобто провадиться запланований і прописаний у жидівській біблії завершальний етап – становлення іудейських кланів-родів над людством. Цілком зрозуміло, яка доля чекає на слав'ян та й увесь нежидівський люд після того, як єгово-обранці встановлять своє фінансове панування в світі, а то й викуплять усю Землю у свою власність.

{Автор далекий від думки, що всі жиди – сіоністи; тому у статті вживаються різні назви семітського племені: жид – ознака етнічна, іудей – релігійна, сіоніст – політична (прим. автора)}