PravdaUA


Четвер, 28 Бер 2024, 12.56.05
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід


Меню сайту

Категорії розділу
Обережно християнство [26]
Відичні знання [10]
Язичництво [34]
Іслам [0]
Юдаїзм [4]

Наше опитування
Оцените мой сайт
Всего ответов: 283

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу
Логін:
Пароль:

Головна » Статті » Богознавство » Відичні знання

«Велесова книга» у контексті східнослов`янської літератури

Микола КОСТЕНКО

Велесова книга

Проблема «Велесової книги» - одна з найважливіших проблем дошевченківського періоду української літератури. Власне, вона як проблема постала саме зараз, коли відбувається процес активного осмислення в контексті загальної історії і культури надто багатьох проблем українського духовного життя.

Ще в 1918-1919 роках академік В.І.Вернадський детально обговорював її з академіком-орієнталістом А.Ю.Кримським, турбуючись, що це по суті зовсім не вивчений період. Невивченим він залишається і зараз, більше того, його вивченню серйозно заважає як позиція церкви, що нині прагне стати державною, офіційною, так і задавнена упередженість деяких учених, які все ще сповідують «євангеліє від академіка Лихачова». Його непохитним послідовником у нашій країні залишається академік П.Толочко.

Очевидно, задля відшукання істини необхідно обрати інший шлях. Що ж таке - «Велесова книга»?

Автори літературознавчого словника-довідника (ЛСД, Київ: Видавничий центр "Академія”, 1997), видання, нині шанованого в колах дослідників старовини, поставили "Велесову книгу” в контекст української літератури і дали сучасне наукове тлумачення багатьох понять цієї давньоруської писемної пам’ятки. Абсолютно очевидно, що це і е найпродуктивніший шлях осягнення історичної і лінгвістичної істини в підходах до нашого найпершого літопису.


«Велесова книга». Автори: Борис Яценко. Видавництво: Видавництво «Велес». Рік випуску: 2003.

Щоправда, вже є підтверджені дані, що й «Велесова книга» - не найперша в цьому ряду. Зараз ряд солідних дослідників Західної Європи й Америки та Канади ретельно вивчають так званий «Рукопис Войнича» або ж «Послання оріян хозарам» - пам'ятки набагато старшої від «Велесової книги». Ми ж поки що почекаємо певніших повідомлень щодо структури й змісту того рукопису, що зберігається нині у Сполучених Штатах і являє собою добірку добре збережених текстів з елементами староруської мови (якщо мову того пам'ятника можна назвати староруською, вона вочевидь санскритсько-протослов'янська), але в ній вже розшифровано чимало місць, що свідчать про явно давньослов'янський слід її творців. Будемо бачити ту пам'ятку - повернемося до розмови про неї.

Зараз - про «Велесову книгу», яку наші білоруські колеги назвали «криницею всіх слов'янських вод». Це рукопис докириличного періоду нашої літератури, названий так на честь старослов'янського Бога скотарства, ремесла і творчості Велеса. Написана, за даними структурно-фонетичного аналізу, у IX столітті нової доби за абеткою з 27 літер, в якій, перемішані з грецькими, було 9 слов'янських (б, ж, ш, щ, ч, ц, ь, у, йа (я)).

У відомій за трудами С.Висоцького києво-софійській абетці було 4 слов’янських літери (б, ж, ш, щ). Цю абетку і впорядкували 863 року запрошені з Візантії до Великоморавської держави брати з Солуні Кирило (Костянтин) та Мефодій. Зустрічали цю азбуку й арабські вчені та місіонери (Ібн Фолдан, Ібн ель Недіна зокрема), перський історик Фахр ад-дін Мерверідді та ін. «Черти й різи» - так їх назвав болгарський літописець Храбр Чорноризець. «Панноське Житіє» вказує, що й Євангеліє та Псалтир того часу були виконані «руськими письменами».


Алі (Федор) Ізенбек

«Велесова книга» - це 74 березові й дубові дощечки розміром 38 х 22 см, нанизані на шкіряний ремінець. Знайдені вони були білогвардійським полковником Алі Ізенбеком 1919 року в поміщицькому маєтку Великий Бурлук на Харківщині - вотчині старокозацького роду Донців-Захаржевських, сподвижників Богдана Хмельницького. Маєток погромили й спалили повсталі селяни, пограбували й понищили дуже цінну бібліотеку, в якій, очевидно, й зберігався цей унікальний літопис, що зберігся зовсім випадково. Алі Ізенбек вивіз його в еміграцію, останні сліди рукопису прослідковуються в Бельгії де 1940 року, до самої смерті Алі Ізенбека.

Зникнення літопису, як і смерть його господаря, залишаються загадкою багатьох десятиліть. За деякими джерелами, літопис викрав агент гітлерівського гестапо Шеффер, дослідник окультних теорій. Його ім'я зустрічається у складі групи дослідників з фашистської Німеччини, котрі ретельно вивчали найдавніший на Землі космогонічний центр в районі Мелітополя (святилище "Кам’яна могила” на р.Молочній – прим. "Аратти”) - пам’ятку часів передтрипільської культури, про яку ми, українці, досі майже нічого самі не знаємо.

Матеріали гітлерівської команди, як і великий архів німецьких окультистів, захопила радянська розвідка й вивезла до Москви. Можна думати, ще серед прихованих досі найважливіших матеріалів є і «Велесова книга». Принаймні, на це натякають деякі російські дослідники, зокрема Олександр Ігоревич Асов.

Можливо, справа в позиції Російської православної церкви, а може, й Академії наук, яка, це відомо давно, оголосила «Велесову книгу» фальшивкою й підробкою, не показавши вченим самого літопису. Але для всіх нас «Велесова книга» не пропала.


Юрій Петрович Миролюбов

Свого часу близький друг Алі Ізенбека український інженер-емігрант Юрій Петрович Миролюбов-Лядський п’ятнадцять років поспіль вивчав пам’ятку в кабінеті Алі Ізен-бека, переписував і перемальовував черти й різи, а також кілька малюнків на дощечках. Від Миролюбова пішла хвиля досліджень по всіх континентах - всі користувалися його неабияким надбанням.

Це й Андрій Кирпич з Великобританії, і Микола Скрипник з Голландії, і Сергій Парамонов-Лісний з Австралії, й інші дослідники. Уперше частково «Велесова книга» була опублікована американським російськомовним журналом «Жар-птиця» в 1957-59 роках, далі -у гаазькому видавництві «Млин» (1968 р.), у «Календарі канадійського фермера» (1970). Київський журнал «Дніпро» частково надрукував цю пам'ятку у 1990 році.

У Росії над «Велесовою книгою», переправленою з-за кордону емігрантом Борисом Ребіндером, найретельніше попрацював доктор філології О.Творогов, надрукувавши наслідки своєї роботи у «Трудах отдела древне-русской литературы Института русской литературы» - «Пушкинский Дом» (1990).

Інші російські вчені - Л.Жуковська й Ф.Філін - оголосили її фальшивкою, підробкою. Результати її досліджень відомі, і вони, ці результати, свідчать про явну упередженість авторів, про завдання їм скомпрометувати саму ідею вивчення «Велесової книги».

Відомо й те, що до зусиль з компрометації і літопису, і тих, хто за нього брався, доклав свою вагому частку академік Д.С.Ліхачов, який, теж свого часу, мав завдання зацікавлених органів вивчати й узагальнювати все, що стосувалося розділів окультизму, містики, нетрадиційних джерел впливу на маси, космогонії, міфології старих релігій тощо. І там не було Росії - що додати ще?


Борис Іванович Яценко

Найграндіозніше міфологему прото- й старослов’янських релігій, в найчистішому вигляді викладену саме у «Велесовій книзі», прочитав і глибоко прокоментував ужгородський дослідник Борис Іванович Яценко. Ми завдячуємо саме йому повним перекладом «Велесової книги» українською, сучасною, мовою й захоплюючими коментарями до літопису.

Здійснюючи свій поетичний переспів «Велесової книги», я йшов за Яценком. Дощечки пам'ятки виготовлені, точніше, вирізані й випалені, в ареалі Волині й припольських земель, частково Білорусії - це висновок Б.І.Яценка. Він доводить це на мовному й побутовому матеріалі цього краю, близького і до Чехії, і до Новгороду, і до Києва. Саме тут виникло безліч інших письмових пам'яток, старанно відслідкованих і знищених грецькими попами-єреями з ласки київських князів.

Що викликало особливу лють церковних колонізаторів Русі? Полум'яний заклик волхвів-літописців до всеслов'янської єдності перед загрозою з Півдня. Ідеї, що деревляни вже забезпечували таку єдність, за ними - поляни. Поляни пішли далі, протистоячи й угро-фінській загрозі з півночі та північного сходу. І це е у «Велесовій книзі».

І третє - що праукраїнська спільнота є серцевиною усіх форм опору загарбникам у всі часи. Зрозумівши це, ми тоді краще зрозуміємо витоки запеклої боротьби візантійсько-грецьких єреїв за Київ і причини походу Андрія Боголюбського на стародавню східнослов'янську столицю у 1169 році.

Причорноморський ареал від Карпат, гирла Дніпра до верхів'їв Прип'яті, а звідти круто на схід - це територія постійної експансії всіх кочових племен і, додамо, військових еліт класичних народів Півдня, інтереси яких у боротьбі з Києвом повністю збігалися.

Ці ж, спільні з «Велесовою книгою» риси історичних поглядів старих авторів літописів зустрічаємо у польських і чеських виданнях, що були поширені, починаючи від середини VІ століття, на Поліссі в районі Прип’яті, одночасно - на Одері і близьких до них територіях.

Згадаємо для прикладу Краледвогірський літопис. Не випадково Яценко звернув нашу увагу на велику кількість старочеських мовних елементів у «Велесевій книзі». Лексика ця переважно стосується характеристик лицарства, почуття героїзму, служіння своєму народові. Такі риси й були притаманні нашим пращурам - героям «Велесової книги». І це надзвичайно важливо для нас зараз. І якщо ми пригадаємо все, що сказав у «Слові про Ігорів похід» безіменний автор, ми погодимося, що ця пам'ятка прямо перегукується з «Велесовою книгою», а в посутньому, цілком очевидно, є наче б її прямим продовженням.

До речі, уважне прочитання "Повісті минулих літ” теж переконає нас у тому, що ченці-літописці не були позбавлені почуття всеслов’янського патріотизму, дещо живцем переносячи з язичницьких пам’яток писемності до своїх творів. І Водночас «Слово про Ігорів похід» - приклад двовір'я: праслов'янського і християнського одночасно.

Стару віру загубили саме українські князі, змагаючись за державну церкву задля упокорення народу й розпалювання міжусобиць, що стали інструментом взаємного виснаження слов’янства.

«Велесова книга» - самоконтекст східнослов'янської літератури. Тим часом як вся наша історія досі - за грецькими хроніками, які розпочинають нашу історію з Олега, Ігоря й Ольги. А це повністю суперечить арабським і візантійсько-римським джерелам того часу.

Лише тепер ми усвідомили, що князь-язичник Святослав - найвища гордість праукраїнців, він найбільший оборонець свого народу, який вірно зрозумів напрям головного удару Візантії з її державною церквою.

«Велесова книга» - криптограма для втаємничених у первісно-етнічну віру, поема-героїзація князів-патріотів, попередників князя Святослава, від яких Святослав успадкував рідкісну цілеспрямованість і силу волі.

Письмо ж «Велесової книги» оригінальне народне, не книжного походження, а це сприяло її швидкому поширенню серед грамотних людей, легкій передачі закладених у ній не лише молитов (хоча їх там більшість), а й гарячих проповідей-звернень до князів і воїв землі Руської.

У «Слові про Ігорів похід» цей прийом використано, як мовиться, на повну потужність. Один з кращих дослідників цієї пам'ятки Володимир Шаян зазначає у своїй праці «Віра Предків Наших», що народні голосіння над померлими (вбитими), коли просять душу мертвого, щоб вона була посланцем до Вирію - Світу Батьків, - свідчення глибокої традиції, зафіксованої «Велесовою книгою» й багатьма іншими творами українського фольклору. І для Шевченка подніпровська просторінь, сам Дніпро - Батько України і Мати народу. Це теж відгомін Духу Предків, яскраво висловленого у «Велесовій книзі».


Велес

Це пряме відкидання християнства, яке заперечує радість і вічність живого життя Ярила-Сонця, зводячи канон на аскезі, аскетизмі й самоприниженні людини перед уявним гріхом, поняття пре якого, до речі, у праслов’ян зовсім не було. Для них найстрашнішим гріхом було не піти в бій проти ворога і, в разі потреби, не загинути за свій народ.

Мало не триста разів це повторено у «Велесовій книзі». Такого ми ніде не зустрінемо у всіх чотирьох Євангеліях Біблії. "- Не нам на прю з Тобою стати..” - сказав Шевченко, поєднавши в одному реченні і Бога Перуна - найвищого праслов'янського Бога, - і Христа. В цьому розумінні Шевченко найглибше поєднав традицію і реальність часу. Сковорода, - в тій же книзі каже Шаян, - дуже точно йде за Книгою Велеса: у нього Чоловік - космотворчий елемент, головна засада Всесвіту "Дажбоже сім'я”.

Чи щось подібне зустрічаємо у Біблії? Наші козацькі хроніки свідчать історичний факт: смертельно поранений козак прикладає до рани грудку рідної землі. 3а найстародавнішим слов'янським звичаєм - це перепустка на небо, до Вирію, до Прабатьків. Кров героя - переконлива для Бога Перуна, Бога-покровителя слов'янського воїнства, бо саме він керує п р е ю - битвою за свою землю. Ця традиція яскраво виражена на дощечках «Велесової книги».

Шевченко з дитинства ходив на високі козацькі могили і слухав - що, ми спитаємо? - лише йому чутний Космос. «Як умру, то поховайте мене на могилі» - найвищий вираз цього. Звідки це почуття у «Велесовій книзі», затим - у Шевченка? Це - найдавніший містичний мотив усього пост арійського масиву писемних пам'яток.

Зороастрійська (староперська) «Авеста»- цикл розмов Зарату-штри з Богом на найвищій Горі. Такою була традиція арійських жерців ї старослов'янських волхвів, котрі усамітнювалися в глухих лісових кутках для спілкування з Небом, якщо не було Гори (традиція перенесена з Карпат, з гір Пенджаба й Кавказу).

Сковорода став пробудником пробудників, започаткувавши добу ідейного й морального відродження України, Котляревський потужно повів цю ноту далі, а Шевченко довів, що українська національна ідея живе й ніколи не вмирала. Уся чарівність рідної природи, рідних рік і озер, а то й боліт у «Лісовій пісні» Лесі Українки - від чарівності цих понять для слов'янського вуха і смаку до краси, від понять, прищеплених великою традицією словенських стародруків і літописів та усної традиції. В українській літературі феєрія Лесі Українки - найкраща серед творів, які спадкували «Велесовій книзі». «Тіні забутих предків» Коцюбинського - наче списані з «Велесової книги». Але цієї пам'ятки Коцюбинський, відомо, не знав. Знав він інші джерела, а ще ймовірніше - його душа була точним відлунням історичної луни «Велесової книги» та інших пам'яток, що передавалися в усній традиції з покоління в покоління. Це робота самої української природи, насиченої містичними струмами світу слов'янства.

Геродот називав старослов'янські племена варварами, людожерами, вовкулаками. Це злісний наклеп грецького місіонера до скіфів. «Велесова книга» є цілковитим спростуванням недоброзичливих просторікувань грека. Нам і так зрозуміло, що безіменні автори нашої писемної пам'ятки не читали Геродота.

Сковорода розпочав знищення «змія» наклепів на свій народ. його працю продовжив Шевченко. Посильну роботу виконували Михайло Максимович, Володимир Антонович, Микола Костомаров, Тадей Рильський, Павло Чубинський. Надзвичайну місію виконали твори Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Івана Франка (пригадаймо його працю «Іван Вишенський»). Велику втіху приносить досі перечитування «язичницьких» циклів Петра Карманського, Василя Пачевського, Богдана Ігоря-Антонича. Досі сильним духом вражають відомі твори Івана Нечуя-Левицькего, Грицька Коваленка, в новіші часи - твори Євгена Плужника, Олега Ольжича.

У наші дні прекрасну роботу здійснив київський поет Микола Карпенко, видавши свій поетичний переспів «Велесової книги». Добру справу робить поет і літературний критик Валерій Ілля, історик Богдан Чапурко. А все ж старе світовідчування нинішнім поетам і письменникам малозрозуміле. Про це не раз з гіркотою говорив відомий подвижник теми святої старовини Сергій Плачинда.

Нині літератори рідко живуть відчуттями Природи у її містично-космогонічному розумінні як нашої прямої дороги до Космосу, до його найвищих таємниць І в цій біді - суть малозрозумілості й мало доступності сучасних авторів. Нині письменник мав би найперше читати й аналізувати працю Миколи Костомарова «Слов'янська мітологія», «Книги буття українського народу» - цю програму дій Кирило-Мефодіївського братства, «Історію русів». Дуже не завадило б знання праці митрополита Ілларіона (Огіенка «Дохристиянські вірування українського народу»). «Ригведа» наповнена чарівністю світлих гімнів. «Авеста» - високими духовними боріннями Заратуштри, Бога бідних.

«Велесова книга» - апофеоз полум'яного вславлення героїзму слов'янського воїнства. «Слово про Ігорів похід» - її найкраще у старій слов'янській літературі продовження. Ось Мойсеїв заповіт: «А зовсім це їм зробите: вівтарі їх порозвалюєте, а стовпи їх порубаєте на дрібні шматочки, а гаї: їх посвячені вирубаєте, а різьблені їх статуї вогнем попалите». Це теж писемна традиція. Але ворожа етно-духовній спадщині праслов'ян. Бо закликає знищувати духовну міць сонцепоклонників язичників (а поняття «язичник» - від чужомовства, чужознання, чужосвітовідчуванця). Таку традицію ми рішуче відкидаємо.

Не потрібно сьогодні розмахувати кулаками, але слід усвідомлювати, що християнство нищило народні, найсуттєвіші для етносів обряди і звичаї (теоретиком цього був ще Іван Вишенський). Нищився фольклор, нещадно знищувалися древні літописи разом з їх творцями волхвами-жерцями.

Так загинули поєми співця язичництва Бояна, твори, можливо, сотень волхвів у смузі від Білого до Чорного моря і найбільше - на нашій Волині та в придніпровській смузі... А в пору бездержавності саме усна народна творчість, народне «красне слово» не дало загинути народній патріотичній свідомості українців, у сиву давнину - наших пращурів.

Ми повинні розуміти, що епоха Святослава Хороброго і його сина Володимира - Хрестителя Русі - це дійсно дві протилежні епохи в житті давніх праслов'ян-праукраїнців. Ці епохи розділили народ на два ворожих табори на багато століть наперед. Адже сонцепоклонство, язичництво - поклик української крові. З цим не можна було не рахуватися.

І сьогодні ця боротьба триває з незатухаючою, лише притлумленою силою. Всі знають, що нині християни не становлять більшості українського народу. Церква визнає, що далеко не всі на словах віруючі ходять до церкви. Але ж решта народу - це не погани, не сатанинське плем'я, це цілком, нормальні люди, в товщі яких знаходить відгук ідея відродження давньої етнічної віри. Яка базується, як відомо, на вірі пращурів і прапращурів, що сягав своєю традицією глибини приблизно 6-7 тисячоліть.

Стара віра праслов'ян-праукраїнців - це потужний складник українського націоналізму, національної ідеї. Без задіяння цього фактора національна ідея не спрацює, бо не відповідатиме духовній сутності українців. Саме з цих причин нинішня українська література - бездержавна. Вона не базується на національній ідеї найвищого приоритету беззавітного служіння народові, глибоко усвідомленого патріотизму, як обов'язку у всьому боронити найперше національні цінності. «Велесова книга» повертає нас обличчям до історичної суті нашого земного покликання.

 

Микола КОСТЕНКО,

письменник.

2001 рік



Джерело: http://svarga.com.ua
Категорія: Відичні знання | Додав: PravdaUA (14 Сер 2010) | Автор: PravdaUA
Переглядів: 1975 | Коментарі: 1 | Теги: Українознавство, Велесова книга | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук

Друзі

Міні-чат
500

Copyright MyCorp © 2024