Святовит (Святовид, Свантевіт, Свєнтовіт), ім’я головного божества
західно-слов’янського племені ранів, що його 4-гранна і з 4 обличчями
статуя з рогом тура в руці і з мечем збоку стояла у його святині в
Арконі на острові Руяні (Рюґен). Саксонець Письменний, данський історик
так описує його вигляд: "У самому храмі стояв великий, переважаючий ріст
людський, кумир, з чотирма головами, на стількох же шиях, з яких дві
виходили з грудей і дві до хребта, але так, що з обох передніх і обох
задніх голів одна дивилася праворуч, а інша ліворуч. Волосся і борода
були підстрижені коротко, і в цьому, здавалося, художник погоджувався зі
звичаєм руян. У правій руці кумир тримав ріг з різних металів, що
щороку звичайно наповнявся вином з рук жерця для гадання про родючість
наступного року; ліва рука, якою кумир спирався на бік, уподібнювалася
луку. Верхній одяг спускався до берців, що складені були з різних сортів
дерев і так мистецьки були з’єднані з колінами, що тільки при уважному
розгляданні можна був розрізняти фуги. Ноги стояли нарівні з землею,
їхній фундамент зроблений був під підлогою. У невеликому віддаленні
видні були вузда та сідло кумира з іншими приналежностями. Спостерігача
найбільше уражав меч величезної величини, піхви та черен якого, крім
красивих різьблених форм, відрізнялися срібною обробкою".
Культ Святовита як бога війни, сонця й вогню проіснував серед ранів до
завоювання Руяну данцями 1168 року. За здогадом Нідерле, Святовит був
місцевою формою західно-словянського Сварога і був спершу богом сонця,
згодом війни. З Святовитом дослідники ідентифікували початково т. зв.
Збруцького ідола, 4-гранну й 4-лику статую, знайдену 1848 у Збручі. Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Світовид – кам’яний ідол з IX сторіччя
"…гора Сокольничою звана, скелястий, брунатний, крутий виступ котрої
обривисто спускається до Збруча. Біля підошви того виступу, у долині, що
називається Збіглою, на першому заломі Збруча на південь (за 300 метрів
від колишньої казарми фінансової стражі, а тепер лісничівки) … видобули
1848 року зі Збруча статую Святовита”. Так 1883 року Адам Кіркор описав
місце виявлення кам’яної статуї. Важко з’ясувати причину того, що не
маємо відомостей, котрі дозволили б детально описати місце та обставини
знахідки. Сучасні та найдавніші за часом відкриття інформації мають
швидше характер романтичної легенди, а не реляції свідків.
У серпні 1848 року в маєтку Личківці біля Гусятина на Поділлі, власником
котрого був Костянтин Заборовський, сталося виявлення кам’яної статуї.
Сухе літо спричинило значне зменшення рівня води ріки Збруч (лівої
притоки Дністра, біля підніжжя гірського пасма Медобори), внаслідок чого
в одному із звивів ріки знайдено кам’яну скульптуру. Скоро по тому
Заборовський (чи його управитель Беньковський) подарував її Мечиславові
Потоцькому з недалеких Коцюбинчиків, а той переслав інформацію та опис
знахідки до Краківського наукового товариства. Лист Потоцького,
датований 15 листопада 1850 року, був відповіддю на відозву Товариства,
що закликало рятувати предмети старовини та присилати про них
інформацію. Потоцький, маючи намір зберегти скульптуру від знищення,
погодився передати її до Кракова. З метою перевезення знахідки
Краківське наукове товариство делегувало на Поділля Теофіла
Жебравського, котрий приготував статую до транспортування. Поза
загальним планом і описами легенд не виконав він одначе описів завірених
деталей, які вказували б на детальну локацію знахідки. 12 травня 1851
року статую збруцьку привезено до Кракова. ЇЇ виставили в залі
Ягелонської бібліотеки на вул. св.Анни,6. У приміщенні Ягелонського
університету презентована була аж до часу заснування у Кракові Виставки
старожитностей крайових (15.8.1858 – 1.2.1859), організованої
Краківським науковим товариством у палаці Любомирських, що на вул.
св.Яна,20. Від року 1860 скульптура презентувалася на археологічній
виставці Наукового товариства у його новій будівлі на вулиці
Славковській,17, хоча з огляду на розміри встановлено її поза самою
експозицією, при вході до кабінетів керівництва Товариства (року 1872,
перетвореного на Академію). Від 1968 року статуя експонується в окремому
приміщенні (від року 2004 – в новій оправі) в Археологічному музеї у
Кракові, що на вулиці Посольській,3.
Протягом понад 100 років не робилося спроб з’ясування контексту
археологічного, з якого походив збруцький ідол. У роках 1984-1989
польові роботи над Збручем, біля підніжжя пасма Медоборів, проводили
археологи з московського інституту Археології Російської академії наук –
І.П.Русова і В.А.Тимощук. Розвідки їх принесли відкриття і часткове
розпізнання деяких об’єктів – датованих по ранньосередньовічних
городищах і відкритих поселеннях. Результат тих праць вносить багато
інформації на тему самого раннього середньовічного осадництва, але не
дає відповіді на питання про первісну локацію ідола і передумови його
заховання визнанцями.
Варто пам’ятати, що ідол, котрий знаходиться у Археологічному музеї у
Кракові, не є єдиною відомою скульптурою з басейну середнього Дністра.
Уже в 19 сторіччі відомо їх з тих теренів кільканадцять, хоча частина з
них то лише аморфні кам’яні стели. Особливе місце серед них займають,
відкриті під час розвідок корисних копалин (!), скульптури з Іванківців і
Ставчан, з яких принаймні дві формою нагадують знахідку зі Збруча.
Підкреслення вимагає факт, що частина з тих зображень пов’язується не з
середньовіччям, а з функціонуючою на тих теренах в період римських
впливів черняхівською культурою (3-4 сторіччя).
Опис пам’ятки.
Скульптура, що має висоту 267 сантиметрів (первісно очевидно вища –
насподі виразні сліди зламу), виконана була з вапняку, що добре
піддається обробці (локально виступає у районі пасма Медоборів). Стовп
має чотирикутну форму, за винятком завершення. Боки його становлять
підложжя до пасмово виконаних представлень фігурних – поглибленння є
тлом, натомість самі фігури то рельєфи плоско-випуклі. Деякі фрагменти
декорації виконані були єдиною плоскою різьбою. Верхівка фігури –
пластично сформовані чотири обличчя, позбавлені волосистості, людські
голови на коротких шиях. Накриває її спільне покриття голови, що нагадує
капелюх. Поза поділом композиції на боки стовпа, виразним виокремленням
є на усіх стінах різної висоти три пасма, розділені пластичними
лиштвами.
Пасмо найвище, то чотири постаті людські, вбрані у прості довгі шати, на
усіх стінах перепоясані паском на тій самій висоті. Усі постаті мають
схоже положення рук – зігнуті у ліктях, права рука піднесена догори, а
ліва спрямована додолу. За єдиним винятком стоять на тонких і рівних
ногах. За постать фронтонну визнається та, котра має найвищу голову, а у
її правій руці знаходиться повернутий управо ріг. Постать та визнається
жіночою з огляду на випуклість на лінії персів. Справа від неї
вирізьблено постать з меншою головою і вужчим корпусом (присунуті до
середини стіни руки), що утруднює визначення її статі на підставі
другорядних статевих ознак. На висоті персів постать ця тримає невеличку
обручку. Постать на лівій стіні має порожні долоні, натомість нижче її
пояса зображено підвішену на ремінцях шаблю у піхві, а нижче вирізьблено
коня у русі. Постать на тій стіні не має вирізьблених ніг –
приймається, що то зображення вершника. Четверта постать позбавлена
додаткових атрибутів.
Середнє пасмо на усіх стінах займають постаті з непропорційно великими
головами, одягнені в лужні шати. Постаті на двох стінах, фронтонній і
правій, мають зазначені другорядні жіночі прикмети статі. Та, що на
стіні фронтонній, має також зображення бранзолеток (браслетів) на руці
(руки усіх опущені додолу та відхилені зовні). Біля її голови
вирізьблено також мініатюрний людський силует.
Нижнє пасмо на трьох стінах займає укляклі постаті людські – на
фронтонній en fase, натомість на бічних з профілю (так теж представлені
кончини). На їх обличчях видно вуса (найвиразніші у постаті
центральної). Спеціальний аналіз пам’ятки виявив на тильній, затертій,
стіні у пасмі нижньому слід кола зі шприхами ( з променями?).
Триярусне представлення може бути відображенням переконань його творців
про порядок навколишнього світу. Місце чільне займає у ньому
чотириголове божество заховане у різних символах, в котрих найшвидше
прочитується за зображенням рога, шаблі і коня (такі атрибути божества, у
зображенні реальних предметів і живого коня, згадуються у описі
Свєнтовіта, у святині на Ругії), інтерпретує їх як предмети пов’язані з
богом-войовником, що є одночасно гарантом усякого людського щастя і
достатку (ріг), охороною від злих сил (перстень). Був би то бог
універсальний, володар усіх сил природи і людського побуту.
Світ земний то пасмо середнє; засіб презентації постаті інтерпретується
як зображення танцю-хороводу. Уніфікація зображень і піднесеність над
рівнем решти фігурки на одному з боків, може символізувати, що то є
зображення духу предків.
Цілість підтримується триголовою постаттю, що інтерпретується як володар
царства підземного. "Підтримування” те може мати також вимір
буквальний, бо ж без нього не можливе було збереження ладу на світі.
Ідол збруцький може являти собою матеріальний слід ідеї космічного
стовпа, котрий забезпечував локальній громаді ідеальну внутрішню
комунікацію між світом реальним і уявним. Є то елемент, що вирізняє
статую зі Збруча від інших ідолів слов’янських, котрі відображали лише
один "поверх” космосу, а не - як у цьому випадку – цілий всесвіт.
Аналіз спеціальний
1948-1949 років Рудольф Козловський провів дослідження макроскопічне і
мікроскопічне статуї зі Збруча. Дало воно істотну інформацію про саму
пам’ятку. Ідол виготовлено з міоценського рифового вапняку, що походив
певно з міоценських вапняних покладів з околиць гусятина на Поділлі.
Первісно був покритий барвниками, сліди яких уціліли у заглибинах
рельєфу. Стан кристалічних напливів на поверхні пам’ятки свідчить про
те, що первісно ідол стояв у місці, що захищало його від впливів дощової
води (під дахом, у гроті чи під деревом). Помітне згладжування виникло
під впливом проточної води (річкової) і свідчить про те, що у руслі ріки
залягав він нахиленим навскіс до її нурту, у напрямку течії, бо ідол
був повалений (падіння спричинило розбиття), а не підмитий. Важка нижня
частина його (зі зламаною підставою) осіла глибше і замулення вберегло
її від затирання нижньої частини стовпа. Багато одначе слідів того, що
вплив потоку води на поверхню пам’ятки був короткотривалим. Сліди на
поверхні свідчать, що місце, у якому було заховано/закопано ідола
восьмикратно підпадала під трансгресію і регресію Збруча. Окрема
категорія слідів – це риси, що виникли напевно під час витягання
знахідки з русла ріки.
Примітки:
1. "Святовид із Збруча” – то власна назва пам’ятки – од моменту її
привезення у Краків в усіх документах музейних фігурувала під таким
ім’ям (номер інвентарний МАК 63). Написання назви скульптури, виявленої у
ріці Збруч, не є ідентичною і загальноприйнятою для слов’янського бога:
Святовіт, Свєнтовіт.
2. Відозва Наукового товариства, злученого з Ягелонським університетом, з
метою археологічних пошуків разом з вказівками, що могли прислужитися
як інструкція у пошуках такого роду, підписана 14.5.1850. Анна Тинець-Кемпинська, Краків
Переклад з польської Валентина Бендюга, Хмельницький
Збруцький ідол – путівник по слов’янському Всесвіту
Так званий Збруцький кумир Святовита - найбільш насичений за
композицією, і тому найцікавішй з тих слов’янських божеств, що дійшли до
нас. Складність його композиції дає дослідникам можливість робити
висновки про відображення у ній уявлень наших предків про будову
Всесвіту. Тому з часу його виявлення в річці Збруч 1848 року він
постійно перебуває у центрі уваги істориків та й просто аматорів
слов’янської старовини.
У цій статті пропонується ще одна можливість трактування цієї статуї,
обґрунтованого на прикладанні до нього відомостей, почерпнутих з
дохристиянських календарних обрядів слов’ян, та порівняння їх з
міфологією інших індоєвропейських народів.
Збруцький кумир, що датується IX-X сторіччям нашої ери, знаходився у
святилищі Богіт, на стику земель чотирьох слов’янських племен: волинян,
білих хорватів, бужан і тиверців.
Судячи за археологічними знахідками, святилище активно функціонувало від
X до початку XIII сторіч. Капище Святовита знаходилося на маківці гори
Богіт та являло собою круглу кам’яну вимостку діаметром приблизно 17
метрів, з вісьмома жертовними ямами-вогнищами та кумиром, що знаходився у
центрі капища. При цьому під двома із жертовних ям були поховання
волхвів, що померли у різний час у віці приблизно 60-ти років та
урочисто похованих, певно з метою зміцнення їхньою святістю сили капища.
Вхід у капище був з північної сторони. Певно найскладніша за композицією
грань була обернена саме до входу. Тобто той, що входив, дивився на
південь та бачив сонце у зеніті прямо над кумиром, над тією його гранню,
яка відповідала за зеніт сонячного року, літнє сонцестояння, про що
буде сказано потім. Кумир був пофарбований у червоний колір, залишки
фарби збереглись де-де на його поверхні, незважаючи на довге перебування
у воді.
Розглянемо структуру кумира.
Насамперед впадає у вічі триярусність скульптури, що відображає
триярусність світу в уявленні слов’ян, на що звернув увагу ще Фаміцин. У
нижньому ярусі зображено Нав – нижній світ, що залишив свої сліди у
російській мові: нав’як – мрець. Українською мовою навіжений –
одержимий, тобто той, що перебуває під впливом Нави. Однак Нав, всупереч
усталеним уявленням, не царство зла – це смерть, що передує життю, як
непроросла зернина передує колосу.
Зображену там фігуру прийнято вважати Велесом, богом підземного царства,
але навряд чи можна з цим погодитися. Велес мав величезне значення у
пантеоні слов’ян, через специфіку його ритуалів його кумири
встановлювалися на окремих капищах. Важко припустити, що його зобразили
на кумирі іншого бога – це було б неповагою до обох. До того ж немає
сенсу зображати його тричі: один раз анфас та двічі профіль.
Найімовірніше, у нижньому ярусі зображено душі померлих предків, що
підтримують людей зі свого нового житла - Нави. На користь такого
трактування промовляє й відсутність подібного зображення на одній із
граней, що обґрунтуємо згодом. Ця грань, з найменшою кількістю
зображень, однозначно була обернена у бік, протилежний до входу на
капище, і була видна людині, що дивилася на північ.
У середньому ярусі зображено світ людей – Яв, багато представлений у
мовах усіх слов’янських народів: явний, наяву, проявити, появитися. Там
зображено людські фігурки. Насамкінець у верхньому ярусі Прав – світ
небесних богів (правити, правильний, правий), світ, де перебуває той,
кому власне і присвячується статуя: Бог, що управляє небом, людьми на
землі та душами померлих у підземному світі.
Неможливо погодитися з тим, що на кумирі зображено чотири різних
божества, лише тому, що у кумира чотири обличчя. Єдність образів
підкреслено тим, що на них надіта одна шапка, окрім того є опис
чотириликого Арконського кумира Святовита, виконаний Саксоном-Граматиком
та Гельмондом. Існують також чотириликі Брама та Варуна, що йдуть з
далекого індоєвропейського минулого.
Практично у всіх релігіях наявність чотиристоронньої симетрії релігійної
та магічної символіки прямо вказує на зв’язок зі сторонами світу і
фазами Сонця (Схід, Захід, Північ і Південь). Календарний річний цикл
наших предків мав чітку прив’язку до Сонця. У ньому присутні чотири
вузлові точки, пов’язані з Сонцем: осіннє і весняне рівнодення та літнє і
зимове сонцестояння. Ці вузлові точки календаря легко відстежувалися,
супроводжувалися помітними змінами у природі та неминуче набули
міфологічного змісту та характеру містерій. Це відбилося в іранських
гаханбарах, це послужило прив’язкою і для свят багатьох інших народів,
особливо з початку останньої третини III тисячоліття до нашої ери, коли
сонячні календарі взяли гору над давнішими місячними.
Отож згідно з річною містерією Сонця, воно народжувалося, мужніло,
дорослішало і старіло. Кожний етап супроводжувався ритуалом, поступово
переродившись у свято, кожному етапу присвячена іпостась
Сонця-Даждьбога-Святовита.
Тут варто зробити невеликий відступ. Річ у тім, що множинність імен
слов’янських богів, яка спричиняє плутанину у спробах відтворити
світогляд слов’ян, викликана тим, що ми не знаємо їхніх імен. Істинні
імена богів заборонені у багатьох народів, в повсякденні
використовувалися лише їх епітети-прізвиська. З іменем, у тому числі й
календарним, функцій або властивостей конкретного бога змінювалося і
його ім’я, що легко відстежується, наприклад, в Бхгавад-Гіті, де боги
постають під різними іменами у ході розвитку подій.
Розглянемо еволюцію іпостасей Святовита в річному сонячному циклі.
Молоде сонце народжується 25 грудня, коли зимове сонцестояння
закінчилося і день починає приростати. Це Коляда. Святкувати народження
сонячного Бога почали задовго до християнства, ще у 6 сторіччі на
території Німеччини святкування Різдва вважалось поганським і жорстоко
переслідувалося. А більшість українських колядок або ж позначена
пізнішими християнськими переробками, або ж взагалі не стосується
християнства.
"…Радуйся, ой радуйся, земле, Ясен Світ народився”, - це досі одна з
найпопулярніших колядок в Україні.
Грань кумира, що її видно при погляді на північ, відповідає Коляді. На
цій грані бог не має у руках ніяких атрибутів, лише солярний знак на
одязі. Сонячне коло, символ зимового сонцестояння, досі присутнє на
різдвяних святах у Карпатах: колесо обв’язують горючим матеріалом,
підпалюють та пускають з гори. Звертає на себе увагу ще одна особливість
цієї грані: у підземному світі нема зображень душ предків. Це
пояснюється уявленнями ще індоєвропейськими. У іранців фраваші – душі
померлих предків – на зиму відлітають до Ормазда, а повертаються весною;
такі ж погляди на місце душ предків у річному циклі можна зустріти й у
слов’ян. Душі предків присутні поряд з людьми від Вербної Неділі –
незадовго до весняного рівнодення до Покрови, тобто скоро після
осіннього рівнодення.
Сонце росте, воно стає воїном і перемагає тьму. День стає довшим за ніч.
Це відображено у святкуванні Великодня на весняне рівнодення 21
березня. Поширена думка, що подібно до християнської пасхи, Великдень
вичислюється з врахуванням не лише сонячних, але й місячних циклів, з
метою подальшого відліку року фазами місяця.
Залишаємо за собою право не погодитися. Тепер це початок року
астрологічного – перший градус Овна, керованого богом-воїном Марсом
(звідси назва місяця – март). Можливо саме у цей день розпочинався тоді
місяць березень, місяць бога-воїна Ярила. На грані кумира, котру видно
тому, що дивиться на схід і котра належить Ярилові, зображені меч та
кінь – суто воїнські атрибути. Саме Ярило, як іпостась Святовита, був
особливо шанований в Арконі – місті воїнів у часи Саксона-Граматика.
Атрибути Великодня – високий з шапочкою калач, обкладений яйцями також
вказує на культ плодючості, свято чоловічої сили.
Ярило дорослішає. Після перемоги над Тьмою наступає благоденство і влада
князя-воїна закінчується. На початку червня відбувається урочисте
поховання Ярила-Костроми-Кострубонька. Чоловіча лялька з виразними
статевими ознаками урочисто, під супровід пісень і танців, опускається
під землю – він поступається місцем Купалі.
На грані Купали Бог змінює не лише атрибути, але й стать. Тепер Сонце –
жінка, Лада-Купала. Змінює стать і людина у середньому ярусі – ця
половина року буде належати жінкам. Свято Купали – апогей світла,
найдовший день року… Найкоротша ніч ставала ніччю кохання, що наступала
за денними звитяжними змаганнями. Ця купальська ніч мала глибокий
практичний смисл для племен. Зачаті цієї ночі діти переможців змагань
з’являлися на світ у час, близький до весняного рівнодення, отримували
достатньо теплого часу для зміцнення та, з погляду астрології,
народжувалися під знаком Овна, тобто мали характер воїнів, дітей Ярила.
Передбачаю заперечення з приводи можливості зміни статі Бога при зміні
іпостасі, але згадаймо богів зі спорідненої індійської міфології, де
Шива легко перетворюється на Калі. Світ богів перебуває у гармонії та
рівновазі. У пізніші часи, внаслідок приниження становища жінки у
суспільстві під впливом чужих релігій, у Богині з’явилися чоловічі
двійники Купала-Купало (Лада-Ладо). Одначе саме на слов’янських землях в
середовищі нав’язаного християнства особливо розвинутий культ
Богині-Матері-Богородиці, що спочатку був відсутній у принесеній з
Близького Сходу релігії. На грані кумира, що відповідає Купалі, Богиня
тримає ріг-ритон, символ багатства та радості, поруч з чоловіком у
середньому ярусі зображено дитину, як символ зачаття та продовження
роду.
Минає час і Сонце старіє, день починає поступатися ночі, приходить час
підбиття підсумків, приходить час шлюбів. На цій грані кумира, доступній
для огляду при погляді на захід сонця, ми знову ж бачимо Богиню, і
людина у середній секції знову жінка. У цей час розпочинається осінній
цикл жіночих свят – віддзеркалення весняної чоловічої серії свят
Великодня. Перше з цих свят залишилося у православній традиції під
іменем Різдва богородиці 21 вересня, напередодні осіннього рівнодення. З
погляду астрології настає час знаку Ваги, найурівноваженішого у
Зодіаку. Цього дня іранці-зороастрійці проваджають Фавші - душі предків,
що летять до Ормазду. Свята продовжуються Покровою Богородиці – 14
жовтня. Це завершення осінніх сільськогосподарських робіт, пора шлюбів. У
Богині, що у верхньому ярусі у руці обручка, символ подружжя та заразом
символ завершення циклу. Завершуються осінні свята Богині святкуванням
Параскеви-Пятниці, покровительки жінок, у котрій чітко проглядається
слов’янська Макош-Велика Мати.
Сонце поволі умирає, коротшають дні, довшають ночі. І, коли здається, що
зло уже перемогло, народжується нове Сонце, наступає зимове
сонцестояння, розпочинається новий сонячний цикл. Цей день, день
народження Коляди вибрали днем народження спасителів і пророків у
багатьох релігіях світу. Таким чином, на скульптурі Святовита
відображена річна містерія Сонця, що відлунює у всіх трьох світах: Наві,
Яві та Праві. Вона відображена за рухом Сонця – за годинниковою
стрілкою. Спроби прив’язати кумира з порами року, зрозуміло, уже були,
але цикли Сонця пробували розглядати проти його руху, що навряд чи є
коректним.
Чітка орієнтація скульптури за сторонами світу дала можливість деяким
дослідникам висловлювати припущення про поклонінні слов’ян сторонам
світу, особливо виокремлюючи поклонінні Півдню (Югу). Одначе навіть
стародавні назви сторін світу (південь, північ, захід, схід), що
збереглися досі в українській мові, нерозривно повязують їх з циклами
Сонця-Святовита. Збруцький кумир стояв на капищі таким чином, що
дивлячись в обличчя Купали, молільники дивилися на південь, Ярилі – на
схід сонця, Макоші – на захід. Щоб глянути в обличчя Коляді, необхідно
було зайти до скульптури з півдня і подивитися на північ. Тому особлива
увага Півдню (Югу) обумовлена вшануванням Сонця у зеніті, у момент
найвищої його творчої сили – іпостасі Купали.
Тут варто згадати, що Гельмонд, описуючи храм Святовита в Арконі,
називає святовита "Deus Deorum” тобто "Бог Богів”. У цьому випадку
напрошується тотожність Святовита-Даждьбога Роду. І справді у поняття
"білий світ”, що відрізняється від поняття просто Сонця або сонячного
світла, вкладався значно багатший зміст, що ототожнювався з поняттям
Блага. На підставі вивчення Збруцького кумира вималювався образ
Святовита як всеохоплюючого, всепроникаючого бога. У ньому злито чотири
обличчя – чотири пори року – чотири віки людини – чотири сторони світу.
Він об’єднує чоловічу і жіночу суть, має владу у трьох світах.
Подібне здавалося б неймовірним при пануючому традиційному погляді на
слов’янську міфологію, коли намагаються чітко розписати функції богам,
як це зроблено з пізньою грецькою міфологією. Але слов’янська язичницька
релігія є спадкоємницею спільної індоєвропейської ведичної традиції. А у
ведизмі, чим давніші гімни, тим ясніше проглядається множинність виявів
єдиного бога, що має багато іпостасей. Це і є Род-Даждьбог-Святовит –
Бог Богів, Deus Deorum.
З християнських джерел відомо, що до насильницького запровадження
Володимиром культу перуна, наші предки почитували Рода і Рожаниць. При
цьому Род і Рожаниці ніби нероздільні, навіть спорідненість їхніх імен
вказує на найтісніший зв’язок. У наведеному варіанті прочитання
Збруцького кумира ми бачимо об’єднання під однією шапкою Святовита-Рода
дитини, чоловіка і двох жінок. Можливо це і є відображенням Рода і
Рожаниць, де дитина уособлює ніби перехідний етап.
У всякому випадку цей складний і всеохоплюючий образ, комплексно
відображає світогляд наших предків заслуговує найуважнішого вивчення. А.В.Журавльов
Переклад з російської Валентина БЕНДЮГА
