08.04.2010  *За вільну Україну*

Ім’я, в один голос доводять етнографи та психологи, має доленосне значення для людини, здатне впливати на її вдачу, бути своєрідним психологічним захистом чи, навпаки, тавром. Спробувавши довідатися зі словників, що ж означає «воймя» (зі слов’ян.) ваше чи когось із близьких, здивуєтесь – звичні нам імена, здавалося б начебто рідні, питомо українські, насправді є дивовижною мішаниною не лише імен та прізвиськ, але й просто безглуздих каламбурів, вживаних у різні часи в Ізраїлі, Греції та Римі: Роман – римлянин, Петро – камінь, Антон – «вступаю в бій», Артур – ведмідь, Григорій – «не сплю», Кіндрат – чотирикутний, Марко – молоток, Омелян – суперник, Онуфрій – «маю віслюка», Охрім – назва давньоізраїльського племені, Інна – «плаваю», Нонна – дев’ята, Тамара – фігове дерево (смоковниця), Ксенія – чужоземка, Алла – «одміна», Цецилія – сліпа, Клавдія – «кривонога, кульгава», Анастасія – «ожилий мрець».

    Оце так! Борець за чистоту рідної мови, Ірина Фаріон, у своєму виступі перед діточками у львівському садочку наголошувала, що, мовляв, «Маша – то форма не наша», а, виявляється, що й взагалі Марія – ім’я також далеко не українського походження і у жидовинів має понад 60 значень, серед яких «заядла, настирлива, вперта» та ін. У разі, якщо називатимете себе не на український лад, пані Ірина радить пакувати валізи за кордон. З цього приводу Юзьо Обсер (в) атор навіть назбирав цілу в’язанку «іменних» фактів: «А чи відомо філологові Фаріон, як називали одне одного наші класики? Михайло Старицький і Леся Українка письменницю Валерію О’Коннор-Вілінську називали Лорою, а Марію Старицьку – Манею. Леся Українка називала Людмилу Старицьку Людя, Олександру Судовщикову (ту, що стала письменником Грицьком Григоренком) – Шурою, подругу Биковську – Леною. А як називала Олена Пчілка свого сина Михайла? Жах – Мішою!!! А як зверталася дружина Михайла Коцюбинського до свого чоловіка? Це взагалі ганьба – Муся або Мусік! БРРР! А Павла Тичину і Остапа Вишню (Павла Губенка) дружини і друзі кликали – подумати тільки! – Павлушами!!! У спогадах про Григорія Косинку читаю, що мати його кликала «Гриша». А Миколу Хвильового, того, що «геть від Москви!» (ото замаскувався!), ніхто не кликав Миколкою! Навіть друзі по перу! Уявляєте? Да-а, нехарашо получаєцця. Не було на них Ірини Фаріон. Вона б їх скоро з валізами спакувала, куди слід… Гадаю, що для початку «Свобода» могла б видати словник українських імен і розповсюдити його у всіх садках і школах».
    Отож, питомо українських, власне слов’янських імен у словоджерелах збереглося лише 3‑5 відсотків. «Усе через експансію чужої культури й релігії. Чужинські «воймя» були накинуті слов’янським народам примусово після прийняття християнства», – вважає народознавець Галина Лозко. Дослідниця видала прецікавий «Іменослов» (К., 1998) – зібрання 2150 власне слов’янських несправедливо забутих імен, в яких закладено предковічні знання про світ, віру в магічну силу мовленого Слова, якою ми, на жаль, нехтуємо. Одним з джерел для написання Іменослова, як зазначає авторка, стала Велесова Книга, «де зафіксовано понад сто рідкісних слов’янських імен людей, Прабатьків і героїв слов’янських племен та імен Богів у сімдесяти двох варіантах». На корисний пожиток читача пропонуємо передслово до цієї праці.
    Давні філософи Платон, Ориген та ін. навчали, що чаклуни й цілителі мусять користуватися у своїх магічних заклинаннях лише справжніми родовими іменами людей, інакше їхнє лікування буде неефективним, бо ім’я людини, перекладене на чужу мову, буде незрозуміле Богам і Духам, до яких звертається чародій чи знахар. Ця мудрість була здавна відома нашим Пращурам. Саме тому вони довго чинили опір насильницькому охрищенню. Відомо, що першою прийняла чужинські імена саме феодальна знать: князі, бояри та князівські дружинники.
    Впровадження християнських (переважно юдейського походження) імен почалося з прийняття Нікейським собором 325 р. спеціального правила під номером 30, яким заборонялося надавати християнам язичницькі. Уже з V ст. це правило виконувалось незаперечно всіма християнськими служителями – охрищуваним надавалися імена на честь «християнських святих», які, як відомо, були здебільшого греками та євреями (адже перші християнські общини виникали як секти юдаїзму). У них також були свої священні імена, серед яких понад 80 відсотків мали основу з іменем юдейського бога Ягве (Єгова, Елох – бог, Елохім – боги). Наприклад: Азарій – «допоміг Ягве», Іван – «Ягве помилував», Еммануїл -» з нами Елогім», Ілля – «мій бог Ягве», Ісай – «допомога Ягве», Йосафат – Ягве судив», Йосиф – «Ягве розмножить», Лазар – «Елогім допомогли», Матвій – «дарунок Ягве», Михайло – «подібний Елогім», Авдій – «раб Ягви», Яким – «Ягве спорудив», Яків – «п’ятка Ягве». Цей список можна продовжувати до безконечності.
    З XIV століття почалося справжнє переслідування язичницьких імен. Тому майже кожен українець-русич мав по два імені: одне рідне, котре за традицією надавалося при народженні немовляти батьками, а друге церковне, яке давав піп при охрищенні. Народ довго не міг ні вимовити, ані запам’ятати ці чужинські словоформи, якими називали новонароджених у християнських церквах та костелах. Втім, українці знайшли вихід і тут: вони намагалися надати чужим іменам власного фонетичного і морфологічного забарвлення. Так Прокофій став Прокопом, Базилій – Василем, Васильком; Даніїл – Данилом, Даньком; Димитрій – Дмитром, Митьком; Гавриїл – Гаврилом; Агафія – Галкою; Агрипина – Горпиною; Анастасія – Настею тощо. Як відбувалися подібні перетворення імен, маємо чимало зразків у нашому красному письменстві. Іван Нечуй-Левицький у повісті «Микола Джеря» описав таку ситуацію: «Ту дівчину звали Нимидорою. Піп був сердитий на її неслухняного батька й надавав його дітям таких йменнів, що всі люди на селі ніяк не могли убгати їх собі в голову, а баба-повитуха ніколи не могла донести у своїй голові того ймення додому й загубила його на поповому порозі. Тій дівчині піп дав ймення Минодора, а люди на селі звали її Нимидорою». Подібний вибір імені описав і Микола Гоголь у повісті «Шинель».
    … Наші Пращури вірили – при народженні дитини треба уважно слухати довкілля, які звуки вловлює слух, звідки вони долітають (з якої сторони світу, з лісу, річки чи з поля і т. д.), дивитися, під якими зорями (сузір’ями) народилась дитина, а також враховувати багато інших важливих прикмет для зрозуміння (передбачення, пророкування) не просто майбутньої долі дитяти, а з’ясування її внутрішньої сутності (того, що становить її «воймя»), тобто сам об’єкт називання іменем. При такому підході до вибору імен забезпечувався лад (духовний комфорт) людини і її імені, отже – ім’я не суперечило особистісним характеристикам людини. Ось як книжник XVI століття описує вибір імені дитини у давніх слов’ян: «Перших родів та часів люди… і до недавнього часу давали дітям своїм імена, як отець або мати забажає: або від вигляду і єстества дитяти або від часу, або від речі, або від притчі… Також і слов’яне перед хрищенням їх давали імена дітям як: Богдан, Бажен, Первой, Вторий, Любим та інші такі ж». Тому серед імен язичницької доби знаходимо чимало таких, які вказують на особливості зовнішності (Білян, Боголіп, Гожий, Гладиш, Здоровега, Краса, Прикраса, Синьоока, Світлана, Ясна); особливості характеру (Безсон, Будило, Веселун, Буян, Завид, Жадько, Забава, Лагода, Ладомира, Милоніга, Несміяна, Услада, Шепетуха); час, місце чи погоду при   народженні дитини (Годовик – на новий рік, Громовик – під час громобою, Гуляйвітер – у вітряну погоду, Дорога – в дорозі, Дюдько – в холоднечу, Зажинок – перед початком жнив, Квітан – у квітні, Новак – на молодику, Озим – на початку зими, Сніжана – під час снігопаду, Полада – після весняних свят Лади); порядок народжених у сім’ї або кількість дітей (Первак, Одинець, Третяк, Осмак). Якщо після наречення (називання) дитина плакала, або виявляла інші ознаки невдоволення, то вважали, що ім’я вибране невдало, не відповідає природі новонародженого дитяти, може зашкодити йому у майбутньому. І досі в народі існує чимало повір’їв, пов’язаних з називанням дітей. Так, на Півдні України вважають, що вибирати ім’я немовляті має наймолодший член сім’ї (бо діти ще не втратили природнього зв’язку з космосом), подекуди – навпаки, вважають, що ім’я має давати найстарший член родини (як наймудріший). Звичне для нас нині слово «іменини» означає саме обряд надання імені, який в старі часи називався «нареченням».
     Старослов’янське ректи – говорити, промовляти – тісно пов’язане з язичницьким світоглядом давніх слов’ян. Слово уявлялося як швидкий птах, який вилітає з-за паркану (горотьби) зубів і вражає ворогів, як гостра стріла. Слово світить, як Сонце, горить, як Вогонь, сяє, як Зоря. Слово струменить, як гірський потік, пливе, як річкова течія, ллється, як дощова злива. Саме звідси уявлення про подібність мовлення і річкової течії (порівняємо такі вислови як «течія розмови», «розмова протікає», «плавна мова» та ін.). Мовознавці роблять висновок, що старослов’янські річь і ріка походять з одного кореня. Дуже вірогідно, що найдавніші обряди наречення первісно здійснювалися біля води. До нас дійшла цікава писемна згадка (Г. Дяченко) про обряд освячення дитини, під яким слід розуміти наречення з купіллю і введення дитини до віри (показ Богам): «родився увечір, а утрясь (вранці) Божат забожив його в купелі». Отже, людина, яка, побожившись (присягнувши), взяла на себе відповідальність за виховання чужої дитини, в язичницькій релігії наших Пращурів називалась Божат (тобто – кум, до речі, кум – також язичницьке поняття). Як видно, стародавній обряд освячення і наречення дитини був пов’язаний з магічними заклинаннями над водою, що мали здійснюватися на світанку, а також символічною купіллю дитини, після чого здійснювався урочистий показ дитяти Богам – винос на природу до Сонця-Дажбога.
    Ім’я людини як частина її сутності з давніх часів приховувалося від ворога або просто незнайомої людини. Боялися, що взнавши ім’я, злий чаклун може наслати хворобу, зурочити, а то й завдати шкоди самому життю людини. До речі, й слово уроки також походить від старослов’янського рікти – говорити, тобто заклинати Словом. Отже, зурочити – не тотожне «зглазу» (укр. «пристріту»), що означає зашкодити недобрим поглядом (очима). Знахарки, які виганяють такі хвороби, промовляють «чи ти сказане, чи погадане, чи помислене, чи подумане», тобто називають всі види негативної магії, якими могла бути викликана хвороба. У своїх заклинаннях цілителі обов’язково мали назвати ім’я людини, яку лікують, і це мало бути родове не християнське ім’я. Жерці, Волхви та інші служителі слов’янських культів часто приховували свої справжні імена, що були відомі тільки вузькому колу посвячених, а решта людей називали їх іншими (дублікатами імен), або епітетами. Вірили, що негативний вплив на ім’я завдає шкоди носієві цього імені. Щоб знищити чари недоброго слова, слід сплюнути. Як би смішно це не виглядало сьогодні, мусимо зазначити, що слина, як форма Води, здавна використовувалась у лікуванні багатьох хвороб. Тільки втративши своє природне відання, люди відмовились від таких архаїчних засобів. Ці природні інстинкти має увесь тваринний світ: мати (кицька, собака чи корова) облизує своє маля не лише з гігієнічною метою, але й охоронною. Слина нейтралізує злу енергію недобрих побажань, зло, спричинене Словом.
    Українці-русичі, як і всі слов’яни загалом, лихослів’ю протиставляли добру позитивну словесну магію (чари) – хвалу, Славу (славослів’я), величання, віншування.
Слово-здравицю, благословення та слова-обереги: «будь здоровий», «ходи з Богами», «що сказане, те збудеться», «твої слова, та Богу у вуха», «Слава Богу!» та ін. Це стало прекрасною традицією і дожило до наших днів.
    …З прийняттям християнства слов’яни стали називатися іноді трьома й навіть чотирма іменами: 1) дане при народженні; 2) хрещене; 3) по-батькові; 4) прізвище. Але зміни імені були відомі ще в дохристиянські часи. Вони були пов’язані з переходом в інший віковий період: гідне ім’я людина здобувала після повноліття й згідно з її заслугами перед родом: Ратибор, Вогневід, Святослав, Миролюб та ін. Нові імена або по-батькові надавалися при вступі у шлюб, посіданні князівського престолу, посвяченні у священичий сан та ін. Наприклад, княгиня Ольга при шлюбі з князем Ігорем Рюриковичем була перейменована Прекрасою, але цей факт залишився маловідомим, бо цим ім’ям вона ніде не користувалась. Рогнеда після шлюбу з князем Володимиром отримала ім’я Горислава, а Інгігерда, одружившись з князем Ярославом, стала Іриною. Майже до XV століття переважна більшість князів та знатних людей вже мали християнські імена, але не користувались ними. Так навіть сам христитель Руси Володимир не користувався ім’ям Базилій, яке отримав при хрищенні. Така традиція зберігалася дуже довго, як в Україні, так і в Московщині. Нагадаємо нарешті й такий звичай, коли людині дуже не таланило в житті, вона робила спробу «обдурити Долю», тобто існував певний обряд зміни імені.
    Оскільки мова кожного народу має право розвиватися природнім шляхом і безперервно, то було б закономірним і поповнення слов’янського іменослова новими іменами. Та цього не сталося через тисячолітнє духовне рабство, накинуте народам «християнською культурою». Уже на початку ХІХ ст. серед українського письменства з’являлися спроби повернутися до рідного іменослова, як наприклад, «Руська Трійця»: Маркіян Шашкевич взяв ім’я – Руслан, Іван Вагилевич – Далібор, а Яків Головацький – Ярослав. В 1968 році у Мюнхені вийшов словник українця Василя Ірклієвського «Наші ймення, їх походження та значення», у якому автор чи не вперше за довгі століття зробив спробу поруч із загальновживаними чужоземними іменами подати слов’янські імена-новотвори, які виникли внаслідок бажання значної частини інтелігенції повернутися до рідних предківських імен. І хоча деякі з цих імен виявилися дещо штучними й незграбними (Допомогомир, Веселослав, Вірномир, тим більше, що слов’янські мови вже мали простіші й природніші варіанти імен зі значенням: Допомога, Веселун, Веселик, Віромир, Вірослав), але загалом поповнення іменослова за рахунок новотворів має розглядатися як позитивне і закономірне явище. Словник В.Ірклієвського виявив чимало причин негативного впливу чужої культури, показав недолугість чужомовних імен, жалюгідність їхніх значень для слов’янських народів. Наприклад, якому слов’янину приємно було б носити ім’я, що дослівно означає «Слава Ягві» (Бенедикт), або «Ягва подасть» (Єремій), чи скажімо «Роди, розмножуйся, Ягво» (Йосип)? Такий стан речей, коли людина не знає значення свого імені, є принизливим і ганебним.
    Одним із цікавих давніх джерел для нашого Іменослова виявилася Велесова Книга, де зафіксовано понад сто рідкісних слов’янських імен людей, Прабатьків і героїв слов’янських племен та імен Богів у сімдесяти двох варіантах. В давньослов’янські часи, коли між нашими народами ще існували міцні плем’яні зв’язки, і наші імена були спільними для всіх слов’ян (відрізнялися хіба що фонетично, залежно від діалектних особливостей того чи іншого краю). На жаль; жіночих імен у писемних пам’ятках збереглося менше, ніж чоловічих, однак і те, що вдалося знайти, становить неабиякий інтерес для кожного свідомого українця як і кожного слов’янина. Бо власне ім’я – то не порожній звук: в ньому пам’ять поколінь, неоціненна і незнищенна спадщина минулого, без якого ми не матимемо майбутнього. Тому, відроджуючись як нація, мусимо повернути собі родові імена своїх Пращурів, щоб передати їх своїм нащадкам.