З біографії великого мислителя, українського письменника Івана Франка відомо, що він, поруч з іншими науковими дослідженнями, займався також і біблійними студіями. В його художніх і наукових працях знаходимо чимало з біблійної тематики. Очевидно, він не раз переосмислював так звану "святу книгу”, час від часу піддаючи критиці її суперечності, вбачаючи в ній чужість і ворожість до української національної ідеї.
         Однією з таких праць є книжка Івана Франка "Біблійне оповіданнє про Сотвореннє світа в світлі науки”, написана ним в 1904 році і видана дуже обмеженим накладом. Іван Франко мріяв розтиражувати її в тисячах примірників, щоб вона розійшлася в широких масах народу, щоб донесла до простих українців правду про те, яку облуду накинуло їм християнство. Але "серед попів закипіло як у гнізді шершнів”, вони викупили ту невеличку кількість видрукованих книжок і спалили.
        Та були люди, які зберегли одиничні примірники з числа "авторських”. Професор О. Сушко, дружині якого була подарована книжечка з автографом, видрукував її вже через три роки після смерті Івана Франка у Вінніпезі, коштом простого українського робітника Івана Ковалюка. Подаємо уривок з цієї книжки, з якого читачі довідаються про справжні погляди Івана Франка на біблію й християнство загалом.

         Про сотворення світа і початки людського роду оповідає перша книга Мойсея, і для того, щоб говорити про те оповідання, треба нам хоч коротко сказати про Мойсея та його писання.
         Наша церква вчить, що Мойсей був великий пророк і жидівський чудотворець, що він з наказу божого вивів жидів з єгипетської неволі, що в Синайській пустині Бог покликав його на гору і там дав йому закон для жидів, що Мойсей потім сорок років водив жидів по пустині, простуючи до обіцяної землі Палестини, але сам помер, не дійшовши до неї. Це вчить наша церква на підставі жидівських книг, званих Мойсеєвими, в яких оповідається про діла і промови Мойсея і подаються закони, дані ним з божого наказу жидівському народові. Та не досить того: наша церква, йдучи за оповіданнями жидівських рабинів, стоїть на тому, що ті книги написав сам Мойсей, значить, найперший і наочний свідок усього того, що робилося; те, чого він не бачив (отже, про сотворення та потоп світу, про патріархів і т. і.), він написав із слів самого Бога, що являвся йому особисто.

        Тих Мойсеєвих книг маємо п’ять; по церковному вони називаються: Книга Битія, Книга Виходу, Книга Чисел, Книга Левітів, Книга Другого Закона. Ці книги були написані гебрейською мовою, але ті титули не стоять у гебрейському письмі; там ті Мойсеєві книги не мають ніяких титулів, а рабини поназивали їх лише від першого слова, яким зачинається кожна книга. Отже першу книгу називають Берешіт, бо тим словом вона починається (воно значить "на початку”), другу книгу - Елле шемот (оце імена), третю - Ваїкра (він назвав), четверту - Бамідбар (у пустині), а п’яту - Еллє гаддебарім (отсе промови). Усі п’ять книг разом жиди називають Тора (по виговору наших жидів - Тойра), себто закон. Перекладаючи жидівські книги на грецьку мову, їм надали титули дещо подібні до змісту. Отже, першу книгу греки називали Генезеон, себто книга родів, хоча відповідніше було б назвати її книгою початків; п’яту книгу названо Другим законом зовсім не відповідно, бо той, хто писав цю книгу, писав її так, ніби ніякого іншого закону у жидів не було і книга є власне першим законом.
        Перечитуючи пильно ті Мойсеєві книги, вчені люди швидко переконалися, що признавати їх написання Мойсеєві нема ніякої підстави. Раз те, що в самих книгах ніде не говориться, що її написав Мойсей; навпаки, у них говориться про Мойсея в третій особі, як про чоловіка стороннього, а в останній книзі оповідається навіть про смерть і похорон Мойсея; значить, цього вже певно не міг написати сам Мойсей. Правда, ця обставина, що в книгах про Мойсея говориться в третій особі, ще сама не значить нічого, бо і в інших письменствах знаходимо книги, де люди пишуть про себе самих у третій особі, наприклад грецька книжка славного атенця Ксенофонта про похід греків до Персії, або латинські згадки великого римського полководця Юлія Цезаря. Але є у Мойсеєвих книгах інші докази того, що їх не писав Мойсей.
         Поперед усього законодавство. В книгах говориться, що Бог через Мойсея дав жидам закон у пустині; в тих частинах книги, де оповідається про різні пригоди, видно, що жиди живуть у пустині як народ кочовий, який мандрує з місця на місце. Але законодавство відноситься зовсім не до кочового, а до осілого народу, такого, що живе по селах і містах, займається рільництвом, садівництвом та плеканням худоби; що більше, майже скрізь у тих законах проводиться думка, що всі жиди повинні виконувати свої релігійні потреби в одному місці, давати данину одному храму, яким був єрусалимський храм не на початку державного життя жидів, а вже після їхнього повернення з вавілонської неволі! Виходить так, що Мойсей, пробуваючи в пустині, давав жидам закони, які не відповідали їхньому тодішньому життю, а такі, що мали ввійти в життя за 100 чи навіть 500 років, і жиди, буцім-то, тут же заприсяглися свято виконувати те, чого в їхньому становищі не тільки не могли виконувати, але й навіть не могли добре зрозуміти!
         Ось чому вчені люди здогадувалися, що ті закони не могли писатися в пустині для кочівників, а мусили складатися тоді, коли жиди вже осіли в Палестині, і що невідомі нам законодавці тільки підсунули їх під ім’я, щоб надати їм більше поваги. Та нині наука ствердила вже зовсім певно, що законодавство жидівського народу розвинулося під впливом законодавства вавілонського. Ба що більше: недавно віднайдене (1902 р.) зведення законів вавілонського царя Кгаммурабі, який панував 2000 років до н. е., промовисто свідчить, що так звані Мойсеєві закони взяті не раз повністю з того ж вавілонського зведення! І як же ж супроти цього вірити в жидівські казки про боже об’явлення їхньому "пророкові” Мойсеєві...
         Але це ще не все, жидівський народ має ще й інші книги, що також належать до святого письма, книги історичні та пророцькі з часів, коли жиди жили в Палестині і мали своїх царів і свою державу. Отже то цікава річ, що жодна з тих книг нічогісінько не згадує про ті ніби-то найстарші Мойсеєві книги, які повинні б бути основою всього релігійного та громадського життя: ані жидівські царі Давид, Соломон та їх наступники аж до вавілонської неволі, ані жидівські пророки такі як Амос, Єремія, Ісая, нічогісінько не знають про Мойсеєві книги і про Мойсеїв закон. Навпаки, пророки в своїх писаннях голосять віру та науку в значній мірі противну від тієї, яка проголошена в Мойсеєвих книгах: бо коли Мойсеєві книги надають величезну вагу жертвам і принесенням, то пророки раз у раз говорять, що Бог не хоче від людей жертв, бридиться їх принесеннями, що дим і кров різаних та палених звірів зовсім неприємні йому.
          Аж пару сот літ пізніше, коли жидівська держава пропала безповоротно, розбита асирійцями та вавілонцями, і коли залишки жидівського народу з дозволу персів повернулися з довголітньої (70-літньої) вавілонської неволі знову до Палестини, аж у ті часи, на 500 чи 400 років до н.е., жиди стають чимось таким, що відповідає Мойсеєвим законам: це вже не народ, а церква; на чолі їх стоїть не король, а архієрей; довколо нього стоять не пророки, а книжники (рабіни); увесь той люд має лише один храм у Єрусалимі, а окрема верства людей, розсипаних по всьому краю - левитів - має привілей жити без праці, тільки із жертв і десятин, як і вся решта людності мусить приносити для храму. Ті жертви означені та описані масою приписів, які були зовсім невідомі давніше, за самостійного політичного життя жидів, і, очевидно, не могли бути 700 літ раніше написані Мойсеєм, хоч тепер їх видано під його іменем.
         Маємо ще один дуже важливий доказ того, що так звані Мойсеєві книги в тій формі, як їх читаємо тепер, були списані не Мойсеєм 1000 років до н.е., а жидівськими рабинами та архієреями після повернення жидів з вавілонської неволі. Цей доказ, це мова книг.
          Я вже згадував, що святі книги жидів, зокрема й так звані Мойсеєві книги, написані гебрейською мовою, якою говорили жиди тоді, коли мали свою державу, але яку потім, повернувшись з Вавілонської неволі, легко забували, замінюючи її так званою халдейською або арамейською. За часів, коли жив на світі Ісус Христос, стара гебрейська мова була вже мертва; її розуміли, нею писали тільки книжники, рабини, а простий народ говорив по-арамейськи. Книжники не лише розуміли стару гебрейську мову, але й пробували писати нею хоча, зрозуміло, не могли іноді вберегтися від того, щоб до старої мови не домішувати дещо трохи й нової арамейщини. Отже, придивляючись до так званих Мойсеєвих книг, учені мовознавці помітили, що мова тих книг має деякі домішки такої арамейщини. Як би її писав Мойсей у Синайській пустині 1000 років до н.е. то такі домішки були б зовсім неможливі, бо тоді й самої арамейщини ще й на світі не було, бо ця мова виробилася аж пізніше, під час вавілонського панування.
         Але й це ще не все. Чим пильніше вчені люди придивлялися до тих ніби Мойсеєвих книг, тим більше цікавих та несподіваних прикмет знаходили в них. Ще в 1753 році талановитий французький лікар і професор Астрик помітив, що в різних місцях Мойсеєвих книг для означення Бога вживається не однакове жидівське слово; а власне, в одних оповіданнях Бог називається Ягвег, а в інших для означення Бога вживається слово Ельогім, а це слово - це число множинне від назви Ель. Астрік доводив, що Мойсей пишучи свої книжки не користувався ані безпосереднім божим натхненням, ані усними народними оповіданнями, а мав під руками два писані твори, дві окремі повісті: в одній із них Бог називався іменем Ягвег, а в другій - Ельогім. Мойсей зліпив з цих обох оповідань свою книгу таким способом, що все належне до одної події списував з обох оповідань до купи, не звертаючи увагу на те, чи в тих оповіданнях були якісь суперечності, чи ні. Інші вчені почали відрізняти оповідання історичні від частин законодавчих; з часом підтвердилося, що навіть роз’єднавши оповідання з іменем Ягвег від тих, де Бога називають Ельогім, не усувається всіх суперечностей.
         Ті уривки, де Бог називається Ягвег, зведено до купи і так само ті, де Бог називається іменем Ельогім; виявилося, що одні й другі творять більше-менше цілісність, немов дві окремі книги, написані двома окремими авторами; першого названо Ягвістом, а другого Елогістом. Але давня Астрікова думка, що це були дві окремі книги, з яких черпав той, хто укладав так звані Мойсеєві книги, не справдилася. Виявилося, що й Ягвіст і Ельогіст містять у собі дуже різноманітний матеріал, що це не були дві різні книги, написані двома людьми, а швидше дві збірки різнородного матеріалу, записаного з усних оповідань різними людьми і пізніше зведеного сяк так в одне ціле, при чому одне врізане в інше,.. але загалом давні перекази заховано дуже правильно. Та ці два джерела не вичерпували всієї маси того, що міститься в так званих Мойсеєвих книгах. Власне всі уступи законодавчого змісту не підходять ані змістом, ані мовою ні до Ягвіста, ні до Ельогіста за почином берлінського вченого Вельгавзена (1878 р.) їх виділено в окрему книгу, яку названо Книгою жерців; крім чисто законодавчих місць до цієї книги довелося зарахувати також деякі оповідання, наприклад, вміщене на початку першої книги - Оповідання про сотворення світу.
        Але й ці три писання не були одинокими складовими частинами, з яких склеєно так звані Мойсеєві книги; скрізь у їх тексті попадаються ще якісь сторонні дописки, додатки, уривки оповідань, які спонукають нас здогадуватися, що збірок в роді Ягвіста й Ельогіста було більше; це означає різні школи чи різні громади людей в різний час записували з уст людей або й переробляли по-своєму народні легенди та відомості; пізніше книжники, зібравши ті давні записки, брали з них те, що їм було до вподоби, додаючи скрізь, де їм це видавалося можливим, уривки з книги жерців, і так з’явилися ті книги, які прозвані Мойсеєвими. Значить праця, яку по старим рабинським та християнським переказам мав написати один чоловік Мойсей 1000 років до н.е., за новими дослідженнями була складена 400 - 500 років пізніше з багатьох розрізнених частин, складена для певної мети - утвердження верховенства єрусалимського храму і верховодства попівської верстви левітів над жидівським народом і укладена кількома людьми, не відразу, а протягом кількох поколінь.
         Так виглядає в світлі сучасної науки та книга, якій наші богослови хочуть надати більшої правдоподібності, ніж працям цілого великого гурту вчених людей, які все життя посвячують на дослідження правди, не дбаючи про власну користь, і працюють при допомозі дуже досконалих інструментів, роблять тисячні спроби, коштовні подорожі, мають під руками великі музеї, а в книгах зібрані дослідження всіх минулих поколінь. Справді, читаючи всі ті громи і всі ті свари наших богословів на сучасну науку та її здобутки, мимоволі згадуєш слова одного німецького поета, що ті люди хочуть своїми реверендами закрити сонце.