З давніх давен зоряне небо полонило уявлення землян. Кожний пра/народ зі своїми геокліматичними умовами уявляв будову небосхилу, причини та спосіб існування зірок, тьмяного Місяця та яскравого Небесного Вогню. Поколіннями формувалися міти, легенди, перекази до їхнього походження і призначення, встановлювалася усталеність їх назви. Обов’язковим елементом при зображенні нашого світила – «Сонця» (Солуні, Сурожа, Яруні, ЯрБога, Купайла, Хорса,..) – були промені.

      Для давніх арійців було притаманне зображення парної кількості про-менів – 4, 8, 12, котрі симетрично вкладалися довкола кола, як доказ стійкості та симетрії*. Підтвердженням цього також коло Свароже, котре графічно відображувало порядок розташування основних свят річного кола – Рідздво(х) Дажбожича (зимового сонцестояння), Великдень (весняного рівнодення), Купайло (літнього сонцестояння), Світовида (осіннього рівнодення). Солярні знаки слугували як обереги, їх використовували як осібно, але й як елементи орнаменту у всіх різновидах ужиткового мистецтва: в різьбленні, малярстві-росписах, писанкарстві, вишивках, кераміці тощо.

 В основі графічної побудови простежується два накладених, але розведених між собою під кутом 45º хреса (хреста), що утворює 8-и кутну зірку.

ОБЕРІГ НЕБЕСНОГО СВІТИЛА

  Первісна людина розуміла, що в умовах льодовиків Небесне Світило було джерелом зачину життя у всіх його формах. Після відходу льодовика близько 10тис.р.д.н.д. і зміною клімату, тобто  від мезоліту, може й раніше, насельники території сучасної України вже свідомо обожнювали Дателя Життя. Арійська пракультура вже тоді заклала пошанування до вічно/циклічного переможця холоду, морозу, снігу, хуртовини. Так формувалося побожне ставлення і введення його в образи символів, мітологію, врешті й теологію. Хоча треба завважити, що солярні знаки були пошановувані предками відомих багатьох сучасних народів світу.  

  Щодо його проукраїнської назви – не все так просто.

 Навіть за простежуваний часоплин останніх тисячоліть можемо спо-стерігати кільканадцять назв нашого Світила, серед котрих лише за християнський час вони устоялися в означення – СОНЦЕ. Для автора воно не сприйнятне і, властиво, з причини його невідповідної етимології та семантики. Адже, з вербальним «розщепленням» цього слова явно бачимо провокацію: СОН-ЦЕ, ЦЕ-СОН – тобто, НЕРЕАЛЬНІСТЬ, ФАНТОМ. Така випадковість була неможлива, адже мова творилася природно, універсально і досконало. Причину такої аномалії вбачаю в наступному.

      За переважною схильністю грамотних літописців-церковників, котрі задавали спрямованість у літературному становленні української мови з поширенням і усталенням християнства в Україні, можна стверджувати, що цей словотвір штучного походження зі значенням приниженості. Для цього твердження можна знайти достатньо підстав, але не є предметом цього подання.

     Принаймні, у «ВЕЛЕС КНИЗІ» («Волховник». Г.Лозко) знаходимо такі означення Світлодателя:

  СЛОНЦЕ, СЛОНЦЕВЪ, а також СУНА, СУНЕ, СУНЪ, СУНІЕ, СУНЬ, СУНЬЦЕ (сучасна назва сербською мовою), СУРЕНЬ, СУРІА, СУРІЕ, ЯСНУНЕ, ЯСУНЕ, ЯСУНЬ.  А з тим, що небесне світило мало 4-и окремих означення відповідно пори року маємо інші написання: ДАБО, ДАБОЫ, ДАЖБА, ДАЖБО, ДАЖБУ, ДАЖЕ, ДАЖДЬБОГЪ, ДАЖЬБА, ДАЖЬБГУ, ДАЖЬБО, ДАЖЬБОВЫ, ДАЖЬБОМ, ДАЖЬБУ, ДАЖЬДЕ, ДЖБО, ДЕЖБО, ЯР, ЯРЪБГЪ, КОУПАЛ, КОУПАЛИЦ, КОУПАЛО (імена), КУПАЛБГ, КУПАЛВА, КУПАВЕЦЬ, ХОРА,ХОРС, ХРСУ, ХЪРС.

 У Б.Яценка («Індоєвропа». 1994) знаходимо СОНМА, СУРЕ. Там же пояснюється: «Сур'я-Сонце,.. санскритське Сур'я вживається в двох значеннях – «сонце» і «цар». Так само, як сонце має епітет «Сурадж», де «радж» знову-таки «цар», а Су – приставка, яка надає основному слову вищого ступеня якості».

 Це до того, що світило, до котрого, передусім, ставимося, як до астрономічного об’єкту, кліматичного чинника колись було ставлення іншого розуміння.

  А давнє розмаїття фонетично-графічного означення спричинене іще не унормованим письмом, в котрому автори «ВК» кожний мав «свою» транскрипцію, й існуванням тоді відмінними говірками. В науці такі видозміни називаються ДИВЕРГЕНЦІЯМИ – «перетворення діалектів однієї мови на окремі мови; перетворення варіантів однієї фонеми на окремі фонеми».

 Така кількість говорить також про надзвичайне ставлення наших дохристиянських предків до Яруні-Дажбога, про його сезонну відмінність (в ескімосів, наприклад, існує біля 40 синонімічних означень СНІГУ) отже й властивість. Принаймні, відомо, що зимове Світило – це ДажБо,… Весняне – ЯръБгъ,… Літнє – КупалБг,… Осіннє – Хорс. І все це з різними варіаціями.

 Варто згадати і про графічне відображення.

 Прямі промені для візуального образу в стані руху, «перекочування» часом малювалися, карбувалися, вишивалися,.. загнутими в бік, власне, зліва-праворуч, у напрямку руху Небесного Світила, Його «кочення». За котрим лишаються протуберанці загнуті у напрямку годинникової стрілки. Що надавало свастичний образ найдавнішого сонячного зображення – ХРЕСА у КОЛІ.

 Щодо Сварги-Свастики, котра, до речі, є універсальним космічним знаком, – це тема для окремого розгляду…

Красицький Ярослав 

 --------------------------------------------- 

* - «Але навіть жінки не були виключені від того роду знання (ворожіння – авт.). Вони сідали близько вогню, і не рахуючи, ані не надумуючись, рисували лінії на попелі. Коли їх число було парне, то це вважалося знаком надійним, а коли непарне, тоді запевняли, що це знак зловісний». («Аркона в дослідженнях Володимира Шаяна». «Сварог» №22 10р.).